Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

все нові й нові тарілки.

– Але, що трапилося з тобою? У тебе була важка робота? – запитала вона Франца.

– Ніяка робота мене не лякає! – відповів Франц. – Та це не завод, а тюрма! Робота здалась мені легкою, як ніколи, але справа не в цьому. Я фарбував машини… Машини, що їх виготував завод на радянське замовлення зі значним запізненням.

І Жакеліна побачила Франца з механічним опорскувачем в руках. Фарба лягала рівно на відповідні частини машини. Франц, який не працював уже довгий час, захоплений. Він працює ретельно й уважно. Він чує навколо себе ритм машин і рук, і це п’янить його. Франц, співає. Його спів зливається з шумом опорскувача. Франц працює завзято і чітко.

– Тут не бульвар! Співати не можна! Штраф!..

І ошелешений Франц бачить перед собою майстра, що витягає книжечку і записує штраф. Ритм спадає. Колеса машини обертаються мляво. Опорскувач захлинається.

Та ось знову вигук, що струшує Франца. На нього дивляться олив’яні очі інженера.

– Коли ви не хочете працювати швидше й краще, можете одержати свої документи і милуватися на завод зовні!..

Як це ввічливо й точно сказано! Франц деякий час навіть не добирає змісту.

– Я вам зменшую плату! Ви працюєте зовсім мляво! Замовлення термінове.

І Франц знову набирає темпу. Ось він навіть починає насвистувати, але сам ловить себе на цьому і злякано замовкає. Він оглядається і бачить кілька пар церберських очей, що стежать за кожним його рухом.

– Навіть до вбиральні вийти не можна, щоб за тобою не стежили! – говорить Франц Жакеліні.

Опорскувач в руках Франца сичить, як тисяча гадюк. Франц умліває від темпу, та фарба лягає рівно, машина починає виблискувати, як цяцька.

Ось знову реве голос над самим вухом Франца:

– Вас наймали фарбувати машини, а не підлоги! Штраф!

Франц знову бачить книжку в огидних волосатих руках і помічає кілька краплинок фарби на підлозі. Але заперечувати він не може, – опорскувач в його руках керує його думками і вчинками.

– Не будь страйку й штрейкбрехерства, я нічого не приніс би додому! Та в касі побоялись вирахувати на штрафи усе. Дещо дали, щоб завтра знову заохотити до роботи! – говорить Франц Жакеліні.

– Може, б ти кинув це? Пошукав іншої роботи?

– Це безнадійна річ, Жакеліно! Хай собі червоні страйкують, я якось пристосуюсь до цієї тюрми і буду працювати!

І його рука ніжно лягла на руку Жакеліни.

VIII

Перше оголошення з’явилося вчора в усіх вечірніх газетах. «Компанія» набирала на роботу нових робітників. Охотників знайшлося дуже багато, бо в країні було велике безробіття. Страйкові пікети всіма силами боролися проти «Компанії» й поліції.

Сьогодні вранці вони затягли до страйкового комітету вже багато штрейкбрехерів, щоб з ними поговорити, та в комітеті не було нікого з головних керівників, була лише комсомольська молодь.

Один із пікетчиків, що привів сюди робітників, звернувся до Петра, який був у комітеті і вже довгий час розмовляв з робітниками.

– З ними просто біда! Вони прийшли на завод, прочитавши оголошення. Ми їх перехопили й умовляємо, але вони нас зовсім не розуміють! Ти добре говориш, Петре, спробуй ти побалакати з ними!

Петро одмахнувся від пікетчика. У «Веселому джерелі» з самого ранку була напружена атмосфера. Петро вже давно надірвав горло, силкуючись довести штрейкбрехерам їх погану поведінку.

– Страйк розгортається далі! Він тільки тепер набуває справжнього характеру, – кричав він у натовп робітників. – «Компанія» заявляє, що всі страйкарі звільнені, та ми не визнаємо звільнення! Ми не згодимось на таке звільнення проти всіх правил!..

Один із штрейкбрехерів, що стояв обіпершись на колону, переглянувшись із своїми товаришами, відповів:

– Все це ні до чого! Ми прийшли сюди не в страйковий комітет, а на завод! Ми хочемо працювати!..

Двадцять-тридцять чоловіка, погоджуючись, захитали головами.

– Ну, та киньте опинатися, нам пора!

– Не дозволяйте себе обдурювати! Зараз «Компанія» вас візьме, а як тільки страйк закінчиться, вона вас вижене!

Хвилювався Петро, але штрейкбрехери слухали байдуже і холодно.

– Ну що ж, ми раді попрацювати, поки нас не виженуть, – ми люди маленькі! – заявив Андріяш Вале, що стояв збоку.

– Ми прийшли рано, щоб стати на роботу. Коли ми ще забаримось, нас зовсім не візьмуть – знову крикнув робітник, що стояв біля колони.

Увійшов пікетчик, привівши ще кількох чоловік.

– Ось іще парочка! З’ясуйте їм, в чому справа!

І він негайно ж вийшов.

– Товариші, подумайте, яку боротьбу ми витримали, і що буде з нами, коли ви станете на роботу.

Петро запаленими від утоми очима пильно дивився на чоловіка біля колони, який противився більше за всіх.

– Послухай, товаришу, – сказав зголоднілий старий робітник, що стояв поруч Андріяша Вале і підняв руку, – і я не для забавки вивернув усі кишені, щоб нашкребти на трамвай. Я вже півроку без роботи! Дружина й діти з голоду зовсім висохли! Коли я зараз не одержу роботи, я простягну ноги! Більше терпіти не можна!

– Я вже рік без роботи! – закричав із задніх лав Франц Каркаш, який теж прийшов на ці збори.

– Киньте дурня строїти і дайте нам спокійно стати до роботи!

– Ми не задля розваги це робимо, а щоб не подохнути з голоду.

– Мені наплювать на все! Та ви не загрожуйте, краще відпустіть нас на роботу!

Настрій ставав усе безнадійнішим. Штрейкбрехери галасували, – вони почували свою силу. Петро скипів і закричав на весь голос:

– Так ви хочете зрадити нас, зірвати страйк?!

В цей час крізь натовп протиснувся Леон Мустак і підійшов ближче до Петра.

– Чому зрадити? – з натовпу вийшов молодий студент-практикант, безвусий фашист, і підійшов близько до Петра. – Чому ви називаєте нас зрадниками? Яке нам взагалі діло до вас! Коли я хочу працювати на заводі, це моя добра воля, що охороняється законами, дурні ви писані! Хто страйкує, хай собі страйкує, а ми вільні робити, що хочемо. Ідіть звідси геть і не бунтуйте робітників.

Він розмахнувся й ударив Петра, скидаючи його з трибуни.

Безробітні повставали з місць. Тоді Петро кинувся вперед просто в натовп штрейкбрехерів.

– Фашистська собака!

– Він ударив фашиста кулаком в обличчя з такою силою, що той втратив рівновагу й розпластався на підлозі.

Здійнялась велика метушня. На галас прибігли страйкарі, а пікетчики тісніше оточили ресторанчик зовні.

– Почекайте!

Леон Мустак протиснувся наперед.

– Товариші, ви можете піти, коли хочете, але заспокойтесь на хвилинку, я теж хочу з вами поговорити!

– Ну, поговори там!

Вони почали заспокоюватись, гадаючи, що їх зараз відпустять. Леон говорив далі.

– Адже я знаю багатьох із вас! Це недобре, треба уникати сварок між товаришами. Адже ми