Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

class="p1">Точно не розчув. Певен лише, що він згадав ім’я Боже. Мені здалося, що я вловив у нього на вустах його останній подих — подих його готової відлетіти душі.

Він ще живий, це правда. Після того я його бачив, але це було лише старече тіло, яке лежало навзнак, вкрите по підборіддя, з розплющеними очима, таке нерухоме, що можна було б подумати, ніби воно вже не дихає. Я залишив дона Хосе таким під наглядом Антонії, яка стояла навколішки край його ліжка, і пішов звідти прямісінько до цієї італійської posada, де також чатує всюдисуща смерть. Але я знаю, що насправді дон Хосе помер там, у “касі” Ґулдів, пошепки закликаючи мене взятися за справу, якою його душа, вірна святості дипломатичних угод і урочистих декларацій, безперечно, мала б погребувати. Я на повен голос вигукнув:

— Немає ніякого Бога в тій країні, де люди не можуть дати раду самим собі.

Тим часом дон Хусте почав виголошувати розважливу промову, врочисте враження від якої зіпсувалося через сміховинну халепу, що сталася з його бородою. Я не став чекати, аби осягнути суть його слів. Схоже, він доводив, ніби наміри Монтеро (він звав його Генералом), можливо, не такі вже й лихі, хоча, як він повів далі, “отой видатний чоловік” (лише тиждень тому ми мали звичай називати його gran' bestia) “мабуть, помилився у виборі засобів”. Як ти здогадалась, я не залишився там, аби почути продовження. Мені відомі наміри брата Монтеро, Педріто, guerrillero, якого я вивів на чисту воду кілька років тому в Парижі, у ресторанчику, куди вчащали латиноамериканські студенти й де він спробував підсунути свою кандидатуру на секретаря дипломатичної місії. Зазвичай він приходив туди й говорив цілими годинами, крутячи у своїх волохатих лапах фетрового капелюха, і складалося враження, що амбіції в нього — наполеонівські, принаймні не менші, ніж у герцога де Морні[172]. І вже тоді він узяв за звичку говорити про свого брата пишними фразами. Здавалося, що викриття йому не загрожує, бо студенти, всі з родин “бланко”, не були, як ти здогадуєшся, частими гостями місії. Це лише Деку, безбожник і безпринципна людина, як вони завше про мене казали, часом захóдив туди для розваги, немов до спілки дресированих мавп. Знаю я його наміри, того Педріто. Я бачив, як він переміняв тарілки на столі. Може, комусь і дадуть жити за режиму терору, а мене чекає лише смерть.

Ні, я не досидів до кінця, аби почути, як дон Хусте Лопес у поважній промові намагається переконати самого себе у милосерді та справедливості, чесності та непорочності братів Монтеро. Я рвучко вийшов, аби пошукати Антонію. Побачив її в галереї. Коли я відчинив двері, вона простягла до мене заломлені руки.

— Що вони там роблять? — запитала вона.

— Розмовляють, — відказав я, дивлячись їй в очі.

— Так, так, але…

— Порожні балачки, — перебив я її. — Ховають свої страхи за безглуздими надіями. Вони ж там усі великі парламентарі — англійського зразка, як ти знаєш.

Я був такий розлючений, що ледве міг говорити. Вона зробила розпачливий жест.

З-за дверей, які я лиш прикрив за собою, ми чули, як дон Хусте пишномовно і монотонно відважував фразу по фразі, наче божевільний у якомусь жахливому піднесенні.

— Зрештою демократичні прагнення, мабуть, правомірні. Путі людського прогресу недовідомі, і якщо доля країни — в руках Монтеро, то нам слід…

На цьому я затріснув двері: досить, це вже занадто. Ніколи на жодному прекрасному обличчі не було написано стільки страху і відчаю, як тоді на обличчі Антонії. Це було нестерпно, я схопив її за руки.

— Вони там убили мого батька? — спитала вона.

Її очі запалали обуренням, але під моїм зачарованим поглядом вогонь у них згас.

— Це здача, — сказав я.

Пам’ятаю, я стряс її зап’ястя і розціпив їх, тримаючи обіруч.

— Це довга розмова. Ваш батько сказав мені, аби я з Богом брався до діла.

Моя дорогá дівчинко, в Антонії є те, що спонукає мене повірити у здійсненність будь-чого. Одного погляду на її обличчя досить, аби запалити мій мозок. І все ж я люблю її, як люблять усі — серцем, і лише так. Вона значить для мене більше, ніж для отця Корбелана його Церква (вчора вночі генеральний вікарій зник з міста — можливо, приєднався до банди Ернандеса). Вона значить для мене більше, ніж для того сентиментального англійця його дорогоцінна копальня. Не кажу вже про його дружину. Колись і вона могла бути сентиментальною. Тепер між цими двома стоїть копальня Сан-Томе.

— Ваш батько, Антоніє, — повторив я, — ваш батько сам — розумієте? — сказав, аби я брався до діла.

Вона відвернула обличчя і скрикнула зболеним голосом:

— Він? Тоді я вже справді боюся, що більше він не скаже ні слова.

Вона вивільнила свої зап’ястки з моїх долонь і заплакала, затулившись носовичком. Я не зважав на її скорботу: краще бачити її нещасною, ніж не бачити взагалі, ніколи в житті, адже, чи втечý я, чи залишусь на вірну смерть, ми не зможемо бути разом, не матимемо майбутнього. І через те я не став марнувати слів співчуття, аби втішити її у перебіжні хвилини печалі. Натомість послав її, всю в сльозах, по донью Емілію та дона Карлоса. Їхні сентименти необхідні, аби вдихнути в мій план життя, — сентиментальність людей, які нічого не робитимуть для втілення свого пристрасного бажання, аж поки воно не явиться їм у прекрасних шатах ідеї.

Пізно вночі у блакитно-білому будуарі пані Ґулд ми сформували маленьку хунту з чотирьох — двох жінок, дона Карлоса та мене.

El Rey de Sulaco вважає себе, поза сумнівом, людиною дуже чесною. І такий він і є, якщо зазирнути за завісу його мовчазності. Можливо, він гадає, що лише завдяки цій рисі нічим не заплямував свою чесність. Оті англійці живляться своїми ілюзіями, які так чи інакше допомагають їм чітко вловлювати суть справи. Якщо Чарлз Ґулд говорить, то хіба зрідка “так” чи “ні”, — і це звучить так само безсторонньо, як слова оракула. Але він не зміг нав’язати мені своєї безмовної стриманості. Я знав, щó в нього в голові, — його копальня в нього в голові, а його дружина не має в голові нічого, крім його безцінної особи, тож він, пов’язавши своє життя з Ґулдовою концесією, повісив її на шию і цій маленькій жіночці. Але менше з тим. Суть у тому, щоб змусити його так представити справу Голройдові (Сталевому і Срібному Королю), аби заручитись його фінансовою підтримкою. Учора вночі в цей