Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— А чому тоді непритомніють? — тільки на секунду став серйозним, а потім знову усміхнувся — ніжно. Аж мурашки по руках забігали. Чомусь пригадалася нещодавня ніч.

— Я захворіла тоді. Температура, горло боліло, а в Метелику душно, різко присіла, встати не змогла. Зі мною таке вперше трапилося.

Гліб кивнув. Чи то приймаючи відповідь, чи то пропонуючи взяти в рот хоч шматочок, бо поки Настя тільки водила виделкою по тарілці. Подумавши, що одне іншому не заважає, Туся наколола на виделку шматочок чогось… Дуже-дуже смачного чогось. Просто неймовірно смачного чогось…

— Навіть не запитуй, як це називається, я й гадки не маю, замовляв, що бачив… — мабуть, в Настиних очах читалося німе захоплення, тому що Гліб випередив запитання, а потім узяв уже свою виделку, щоб нахабним чином полізти в чужу тарілку, наколюючи й собі шматочок… чогось.

— Мммм, — спробував, розкуштував, оцінив, поліз знову.

— Гей! — цього терпіти Настя вже не стала. Але вигук і 'страшні' очі його не злякали, а закинувши до рота черговий баклажанний рулетик, а це, як з’ясувалося пізніше, був саме він, Гліб радісно усміхнувся, розслаблено похитуючись на стільці. — Тобі покласти? — Настя потягнулася до однієї з тарілок, готова дійсно потурбуватися до чоловіка, щоб той більше не робив замах на те, що вона вже встигла подумки з’їсти й отримати задоволення.

— Ні, дякую, — ретельно прожувавши, Імагін знову випростався, сам потягнувся за смакотою. — Чуже, воно завжди смачніше. Особливо твоє, — кинувши на дівчину швидкий серйозний погляд, чоловік взявся за їжу. Якийсь час за столом чути було тільки стукіт кухонного приладдя і приглушена музика. Гліб їв, а Настя…

Дівчина кліпнула, опускаючи погляд у тарілку. Вона й так занадто довго просто витріщалася на чоловіка навпроти. Дивилася й думала про те, що відбувається з нею, з тією дівчиною, яка зарікалася не впадати в шури-мури з небезпечним Імагіним, що здавався самозакоханим, пихатим, надмірно самовпевненим, яку він спочатку дратував і змушував побоюватися… зарікалася, а тепер сидить із ним за одним столом… на даху будівлі… Не може відірвати погляду, і відчуває такий внутрішній трепет, який ніколи не відчувала.

— Розкажи про себе, — з думок її висмикнуло запитання Імагіна. Мабуть, його думки турбували менше, ніж можлива розмова. У нього ж в голові, напевно, усе просто: прийшов, побачив… тепер процес 'переможених'. Настя помітила, що це мало б її дратувати, але ні — навіть навпаки.

— Настя, дуже приємно, — дівчина усміхнулася, простягаючи руку через стіл. Кивнувши, Імагін відповів рукостисканням, а потім знову кинув запитальний погляд, мовляв, — продовжуй. І вона продовжила. — Навчаюся в педагогічному, про це ти знаєш, був біля університету.

— Знаю, був. І не раз… — друге речення Гліб сказав тихіше, ніж перше.

— Стежив?

— Більше перешкоджав виникненню небажаних ситуацій…

— Якщо ти думаєш, що мене часто переслідують колишні та волочать у під’їзди, то помиляєшся. То був єдиний випадок… — насправді цю тему розпочинати не було в планах ні Гліба, ні Насті, але вона розпочалася якось сама, отже — доведеться обговорювати.

— Насте, знаєш, іноді і єдиного випадку достатньо. Не злися, але ти поводишся дуже легковажно. Вештаєшся ночами без супровідників… — Настя відкрила рот, збираючись заперечити, але тут же закрила — перебити себе Гліб не дозволив. — Без супровідників, яким можна довіряти. Не відповідаєш на дзвінки, коли мала б. Не зупиняєшся, коли давно пора було б, це я щодо твоїх гулянь, працюєш… не в тому місці, де ця легковажність сходить із рук. Якби я був твоїм батьком — давно б відлупцював ременем.

— Він теж, напевно, відлупцював би, але не зможе — помер, — горло раптом стислося. На жаль, її вже нікому відлупцювати ременем. А вона б навіть не була проти. Аби той, хто має на це право, був поруч.

— Пробач, — Гліб схилився до столу, схопив у пальці її долоню.

Настя отямилася швидко. У принципі, вже не вперше і далеко не востаннє — за сім років вона навчилася відкидати гіркі думки, вартує лише клацнути пальцями.

— Нема за що вибачатися, — підняла погляд, усміхнулася, знизуючи плечима. — Ти ж тут до чого? Але не будемо про це. Що ти там казав? Легковажно?

— Так, — на щастя, у погляді Гліба не загорілося те співчуття, яке нафіг не було Насті потрібно, але читалося в кожному, варто було дізнатися, що вони з Андрійком напівсироти. Він продовжив, ніби нічого не сталося. Тільки тон став трохи лагіднішим. — Дуже легковажно. Працюєш у Метелику… Як ти туди потрапила взагалі?

— Мені сказали, що проводяться проби, я прийшла… Пір подивився, оцінив, узяв…

— Навіщо?

— Навіщо взяв? — Настя усміхнулася, продовжуючи відчувати, як чоловік водить по кісточках великим пальцем.

— Навіщо прийшла на проби?

— Мені потрібна була робота. Маму звільнили, мене вигнали з колективу, у якому я танцювала, через травму… ну й через дещо ще, але це не важливо. Загалом, мені потрібна була робота, а це — робота. Добре оплачувана, з гнучким графіком, з деякими особливостями, звичайно, але воно того варте.

— Тобто, тобі подобається? — Імагін розпитував, ніби хотів почути «ні». Точніше, він напевно хотів почути саме «ні», і Настя навіть знала, що за цим піде — ще одна пропозицію влаштувати її до себе. Не важливо, що вона й гадки не має, що робити на запропонованій посаді, не має значення, як на неї стануть дивитися тут. Глібу елементарно не подобається, що на неї, як на об’єкт його цікавості, витріщаються всі, кому не лінь. Це Настя прекрасно розуміла, але…