Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

Розділ 21

Олег

   Невизначеність. Вона найбільше позбавляє людину здорового глузду, змушує мозок активно промальовувати найгірші варіанти можливого розвитку подій, де кожен наступний жахливіше попереднього. Я існую у ній вже третій день, тому що словом «живу» це назвати важко.

   Усі шість років розлуки я знав, що десь у цьому світі вона живе своїм життям, проводжає у сутінки день та зустрічає новий, планує майбутнє, нехай не зі мною, але з нею все добре… А тепер лишається тільки чекати та сподіватися. Мене знову вигнали від її ліжка, а все,чого я зараз хочу – тримати свою дівчинку за руку і побачити знову її золотистий погляд. Я знову помираю без неї, тільки цього разу все набагато гірше. І це моя провина.

   На вулиці вже була ніч, коли приїхав до лікарні, яку вказав у повідомленні Адам. Відразу побіг на четвертий поверх до хірургічного відділення та  побачив хлопця, який метався з одного кутка в інший. Уся його світла футболка була в крові, яка розпливлася на тканині у моторошних візерунках.  Я відмовлявся вірити, що це її кров. Цього просто не може бути. Ми так мало були разом. Так мало слів було сказано і так багато не встигли злетіти з вуст. Ми стільки всього не встигли… Стільки любові та щастя я планував з нею розділити…

- Ти зараз знепритомнієш? Надто блідий, - стискає моє плече. Я навіть не помітив, коли він підійшов.

- Що з нею? Прошу, скажи, що все не так страшно, - благаю не своїм голосом.

- Тільки візьми себе в руки, добре? – киваю, але вже знаю, що не вийде. – Твоя благовірна натворила справ… - вмить всередині все холоне. Я ж знав! Відчував, що ця психопатка не залишить все просто так, особливо після того, що сьогодні почув. – З кав’ярні ми вийшли одночасно. Саша забрала велосипед і поїхала, а я забув шолом у кабінеті. Коли вийшов – почув оглушливий тріск та скрегіт металу. Відразу вибіг до головного входу, а там просто троща… Ця потвора виїхала машиною на тротуар, знесла трьох людей та в’їхала у вітрину кав’ярні.  Тоді вийшла з машини і відступила від неї на кілька кроків. Я відразу кинувся бігти, коли побачив, хто за кермом. З шаленими криками «я попереджала», вона почала бити Сашу в живіт ногами, котра і так лежала ледве притомна… Схопив її та просто жбурнув в сторону. Я хотів її вбити… Вдруге у житті мені хотілося прикінчити жінку! Але коли Саша схопила мене за ногу і я побачив її погляд… Вона… Ні, я не буду цього казати! Вона сама тобі скаже,  коли одужає. Вона одужає, чуєш? Такі люди, як вона, мають жити, інакше світ просто загине.

   Не можу дихати.  У вухах дзвенить. Тіло скувало від надлишку емоцій. Я відмовляюся вірити у почуте.

- Ти! – крізь туман у голові чую крик за спиною та розвертаюся. – Це все через тебе! Я казав їй, що знищу тебе, якщо ти її скривдиш, навіть якщо зробив це не своїми руками! – по обличчю та корпусу починають прилітати чіткі удари, від яких я навіть не намагаюся відбиватися. - Я вб’ю тебе!

   Кулак методично врізається в живіт і я завалююся на коліна від тупого болю, що змушує тіло зігнутися навпіл. Та я на нього не зважаю, нехай добиває, аби з нею все було добре, аби тільки вона отямилася... Я готовий віддати своє життя взамін на її. Тільки б вона отямилася…

    На білосніжну підлогу цівкою тече кров з розбитого обличчя і зафарбовує її бурими плямами. Через незрозумілий для мене проміжок часу помічаю, що удари припинилися.
- Відпусти, щеня! Я не закінчив!

- Зупинися, Максе! Він нічого не зробив! Вона тобі не пробачить, якщо ти його прикінчиш! Отямся! – наче крізь шар вати чую голос Адама.

- Це через його суку! Троє людей у важкому стані! Саша взагалі незрозуміло чи вичухається! Перелом ноги, двох ребер, одне з яких пробило легеню, внутрішньо мозкова гематома. І це вже не кажучи про наслідки...

   Не можу дихати від почутого. Краще б вона мстилася мені.
   Три дні... За відчуттями вони розтягнулися на десятиріччя невизначеності та очікування. Три дні мене проганяють. Три дні я лежу в її ліжку, аби знову відчути її запах. Три дні я знову повертаюся та чекаю на новини... Тепер я ненавиджу це число.

***

- З днем народження, кохана, - кладу букет півоній на тумбу біля ліжка та торкаюся Олесиних губ. Якби не подряпини, синці та гіпс на нозі – можна було б подумати, що вона просто спить. Підсовую стільчик ближче до ліжка, сідаю  та беру її маленьку руку у свою долоню. Нагинаюся та вкладаю голову на край ліжка. – Повертайся, люба, благаю… Без тебе зовсім нестерпно. Ми так сумуємо...

   Через декілька хвилин двері в палату різко відчиняються, змушуючи підійняти голову.

- Довго зібрався тут нюні розпускати? Досить скиглити, - прилітає разом із запотиличником, - ти останній тюхтій, якщо зібрався тут скніти, поки Сашка не виспиться, - Адам плюхкається поруч зі мною на крісло для відвідувачів, кидаючи чорну шкіряну куртку на спинку. – Заберу її собі, бо така гаряча дівчина тобі не по зубах. А я впо…

- Краще не продовжуй! – гарчу.

- Поглянь на себе. Розсівся тут, як довбаний ждун. Ти жалюгідний. Візьми себе в руки і використай час з користю. Розберися остаточно з Лютеллою[1].  Ти ж розумієш, що  це прямі докази…

- Якою ціною вони далися?  - вказую рукою на ліжко.

- Господи, -  здіймає руки до стелі, - за що ти послав мені стільки ідіотів і не дав до них інструкції? Це вже сталося! – повертає обличчя до мене. -  Чи ти збираєшся зараз гуглити контакти  доктора Еммета Брауна[2] і виправити те, що трапилося? Не вийде, мужик. Ти не зможеш змінити того, що вже відбулося. І, повір, я чудово знаю, яке це паскудне відчуття – як єнот, якому дали солодкої вати, а він вирішив її пополоскати. Наче ось щойно тримав у руках – а за секунду її не стало. Та відмінність у тому, що вона тут. Минуле не зміниш, але підготувати для неї стабільне майбутнє – можеш. Зроби це заради неї та доньки.

   Він має рацію. Богдана натворила біди і цього разу потрібно зробити усе можливе, аби ізолювати її від суспільства, адже вона для нього небезпечна. Але зараз проблема з розлученням випала на другий план.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍