Читати книгу - "Дім, в якому…"

Черепа, роблячи його яскравішим. Як у кіно. І те, що він сидів, загубившись серед звичайних смертних, тільки посилювало цей ефект. Сонце обпалювало його, і з кожним днем він ставав дедалі бронзовішим і гарнішим. Потім, правда, почав облазити. Але здаля цього не було видно.

Біля Черепа, але під парасолькою, сидів Кульгавий у зеленому піджаку, з папугою Лялею на плечі. Він майже не стежив за грою, здається, вона його не цікавила. Зате папуга дивився за двох, нервував і висмикував пір’їни з власних грудей. На третій день голе місце було, як монетка, а через тиждень — як долоня, і Стрибунцеві дуже хотілося знати, чим це закінчиться. Оголиться папуга до кінця, чи щось на ньому все ж таки залишиться? Ляля зупинився, довискубавши пір’їни на черевці.

Сивий у двір не виходив. Він не міг перебувати під яскравим сонцем. Зате тут бувала Відьма — хресна Стрибунця, та, чий погляд міг зурочити будь-кого й до кінця життя. Погляд цей було непросто спіймати. Відьма носила чорний капелюх з широкими крисами, з-під яких виднівся тільки рот. Але однаково всі трималися якнайдалі від неї. До таємничих здібностей Відьми ставилися з осторогою.

Стрибунець дивився на старших, поки від сонця та криків на нього не нападала сонливість. Тоді він заплющував очі й разом зі своїм ящиком і Сліпим, котрий сидів тут же, поряд, відпливав у синє море. Двір перетворювався на пляж, уболівальники — на крикливих чайок, а серед піщаних обривів і казкових пальм виростав привид «того Дому», який ставав дедалі ближчим з кожним днем, що минав.

За два тижні волейбольної лихоманки населення Дому почорніло, обгоріло на сонці й набуло дикунського вигляду. Вихователі тинялися коридорами в майках з легковажними написами. Директор у пориві волелюбності відгородився від світу, перерізавши в своєму кабінеті телефонні дроти. У повітрі — Стрибунець відчував це як загальну нервозність — повисло очікування швидкого від’їзду.

Потім настав день, коли в холі на дошці оголошень з’явився скромний папірець із датою від’їзду, призначеною на через тиждень, і попередження: «Не більше однієї сумки на людину». З волейболом одразу ж покінчили. Оголошення про одну сумку робилося щороку. За традицією, жителі Дому сприймали це як особисту образу й обмеження споконвічних прав. З обмеженнями належало боротися. І з ним боролися. Старші — набуваючи сумки завбільшки як валіза. Молодші — нашиваючи на свої додаткові кишені та гумки-тримачки. Додаткові кишені трималися абияк і виглядали потворно. До того ж у них майже нічого не поміщалося. Тому і в Мотлохівні, й у Чумній кімнаті з ранку до ночі пакувалися й розпаковувалися, перевіряючи, скільки всього можна запхати в сумки до того, як вони тріснуть по швах.

Це було нервове та хвилююче заняття. Одежу вкорочували ножицями, черевикам відламували носаки; ховали й переховували те, що неможливо було взяти з собою; сиділи на сумках, приплюскуючи все, що туди вже вмістилося, бо треба було, щоби вмістилося щось іще. Слон хотів узяти горщик з бегонією, Красуня — соковитискач, Вовк — гітару, Горбач — хом’яка, а для корисних речей, які, як вважав Смердючка, могли стати в нагоді йому в дорозі, не вистачило б і десяти валіз. Стрибунець тинявся серед розкиданих речей і співчував усім по черзі. Іноді намагався допомагати, але швидко зрозумів, що його способи пакування сумок не підходять нікому, крім нього самого. Його майки, шорти і шкарпетки разом склали жалюгідну купку білизни, що не зайняла навіть півсумки, а далі її набивали Горбач та Смердючка, яким забракло місця у своїх.

Сліпий речей не пакував. Він, як зав­жди, нікуди не збирався, адже в Домі залишався Лось, і слухав плачі й ремствування хлопців з холодною посмішкою. Соромлячись своєї бездіяльності, виснажений метушнею, яка панувала в спальні, Стрибунець утікав у коридор, але й коридор був інфікований загальним божевіллям. Там випробовувалися ролики й прогулянкові візки, проводилися пробні надування гумових човнів та матраців і навіть розбивалися намети, незрозуміло для чого потрібні там, де явно буде дах над головою.

У настінному календарі жирними штрихами перекреслювалися дні. Мешканці Мотлохівні красувалися в ластах і підводних масках.

Стрибунець утікав до Лося, але й у Лося висів календар, вихователі також збиралися й пакувалися, обмежені однією сумкою, й суєта їхніх зборів вихлюпувалася на коридор. Стрибунець спускався у двір. Там, спиною до Дому, можна було спокійно посидіти, послухати море — шурхіт хвиль, які набігають на берег, і шелест далеких мандаринових дерев. Купи покинутих ящиків і перевернутих стільців — сліди волейбольної епопеї — впливали на нього гнітюче, тож на них він намагався не дивитися.

За добу до від’їзду Дім заспокоївся. Сумки, кожна з ініціалами свого господаря, були спаковані й заховані під ліжка. Горбач добудував дорожню хатинку для хом’яка. Вовк випросив дозвіл на гітару. Смердючка заховав усе, що не міг узяти з собою, в недоступних місцях. Слон погодився розлучитися з бегонією. Тепер усі тільки чекали.

Уночі у Вовка заболіла спина. Вранці вона розболілася сильніше. У Чумній з’явилися Павуки. Над Вовком намалювався привид Могильника, страх перед яким пересилив бажання побачити море, так що цілий день напередодні від’їзду Вовк слухняно пролежав у ліжку, як йому наказали.

Лось приходив зі словами розради і з подарунками, лазаретні сестри — з перевірками і туманними погрозами. Дозвіл на гітару Вовк передав Фокусникові разом з гітарою. Красуні пообіцяв подбати про соковитискач, Слонові — поливати бегонію. Чорний олівець викреслив з календаря ще один день. Уночі не спав ніхто. З вікна долинали крики й сміх старших. З-за стіни — ревіння Мотлохівні, де репетирували похідну пісню. Здохляки сиділи біля уявного вогнища й розповідали історії про потопельників та про опіки від медуз. Передбачалося, що це бодай трохи розрадить Вовка. Вовк вдавав, що його це розраджує.

Стрибунець спустився в уже очищений від стільців та ящиків двір, востаннє сів спиною до Дому й прислухався до шурхоту хвиль і шелестіння мандаринових дерев, до скрипу «того Дому». Тільки тепер усі ці звуки не наближалися, а віддалялися, стаючи дедалі тихішими. Він наслухав їх, аж поки вони не зникли в неозорій далечині, а потім підвівся й бігом повернувся в Дім, бо зненацька злякався темряви.

Рано-вранці, о порі, коли подвір’я зазвичай бувало порожнім, і ще тільки починали стукати стулки вікон, Стрибунець стояв разом з усіма біля ґанку в очікуванні автобусів. Він щулився від ранкової прохолоди, кліпав заспаними очима й не сідав, щоби не заснути. Візочники кутались у куртки і демонстративно покашлювали. Ходячі курили, нетерпляче поглядаючи на годинник. Сумки акуратною гіркою височіли під стіною. Молодшим дівчаткам дозволили на них сідати, і дві з них навіть встигли заснути, прихилившись кучерявими головами до роздутих сумчастих боків. Виховательки вовтузилися з молодшими візочниками, роздаючи таблетки тим, кого нудить від їзди, й паперові пакети тим, кому таблетки не допомагають. Було дуже тихо. Майже всі мешканці Дому перебували на подвір’ї, тож тиша здавалася неприродною та неприємною.

«Це тому, що напередодні вночі майже ніхто не спав, — подумав Стрибунець. — І ще тому, що ми нарешті дочекалися цього дня».

У старших були годинники, а в молодших їх не було, через те вони раз по раз запитували у старших, котра година. Старші мляво огризалися. Нашорошившись у візку, Смердючка не зводив очей зі своєї сумки. Горбач позіхав і видивлявся в зовнішності знайомих собак. Собаки, які о цій порі зазвичай копирсаються у сміттєвих баках, не з’являлися.

Спортсмен зі зв’язкою вудок на плечі нипав подвір’ям. Зануда та Плаксій, роздираючи роти позіханням, волочилися за ним