Читати книгу - "Дім, в якому…"

Дружний крик змусив його здригнутися. Ті, що сиділи на східцях, підскочили й замахали руками. У розчахнуті ворота в’їхав перший автобус. Біло-синій, подібний на велику цукерку. Горбач і Стрибунець разом з усіма закричали:

— Ура! — й кинулися на приступ.

Їх негайно відтіснили назад до ґанку.

— Це для візочників, — шепнув Горбач Стрибунцеві. — Перший зав­жди буває для них.

— Чого ж ти побіг? — обурився Стрибунець.

— Не знаю, — радісно зізнався Горбач. — Якось просто побіглося.

Директор виліз на приступку автобуса.

— Оголошується посадка для жінок і дітей! — прокричав він у натовп, грізно розпушивши бороду. — Прошу пропустити дам і малолітніх у візках!

Смердючка захихотів. В автобус почали садовити дівчат-візочниць і наймолодших візочників. Їх закочували по приступці й розсаджували всередині, потім заносили їхні сумки, а візки складали й вантажили в багажне відділення.

Тривало це так довго, що Стрибунцеві набридло дивитися. Горбач відійшов попрощатися зі Смердючкою, до якого саме дійшла черга. Сіамці крадькома підбирали за старшими недопалки. Приїхав другий автобус, а відразу за ним — третій, відтак почалося стовпотворіння. Молодші металися зі своїми сумками під ногами в старших і пролазили в усі щілини. Люди Мавра й Черепа розділилися на два автобуси. Четвертий, який застряг у воротах, виявився змішаним, і в нього ніхто не хотів сідати. Вихователі кричали й переконували. Директор бігав між автобусами, умовляючи старших не клеїти дурня. Стрибунець заліз в автобус Маврійців, потовкся там і зійшов, щоб тут же залізти в змішаний автобус. Зі змішаного автобуса він перейшов ув автобус людей Черепа, де залишив свою сумку. Він покрутився серед Мотлохівців, Півчої та Проклятих, голосно погукав до Чумних Здохляків, попереходив з одного сидіння на інше. Нарешті, переконавшись, що ніхто не зможе впевнено сказати, в який з автобусів він сів, Стрибунець обійшов той, котрий стояв найближче до дерев, і сховався за ним, присівши навпочіпки.

Тремтячи від хвилювання, він чекав, що його от-от хтось покличе. Хто-небудь, хто зауважив його маневр. Але шум і запаковування тривали, й ніхто не зазирав за автобус у пошуках одного з Чумних Здохляків. Пригнувшись, Стрибунець перебіг від автобуса до найближчого дерева. Дерево виявилося поганим укриттям. Він не став за ним затримуватися й перебрався за собачу будку. Вона була найнадійнішим сховком у дворі. Там він сів навпочіпки, притулився до шорстких дощок і зачаївся. Собака, зайнятий обгавкуванням виїжджаючих, рвонувся його понюхати, але тут же відволікся назад на автобуси. Стрибунець зітхнув з полегшенням. Сидячи на землі, йому від собачої ніжності відбиватися ще не доводилося. Не втримавшись, він визирнув подивитися.

Купи сумок, позвалювані під стіною, зникли. Нікого з молодших не було видно.

Вихователі юрмилися біля дверей змішаного автобуса. Стрибунець прибрав голову і більше не потикав носа, боячись, що його помітять з вікон. Він чув, як за вихователями зачинилися двері, як перший автобус загурчав і поїхав — а за ним і решта три, як загримотіли ворота, як гудіння автобусів віддалилося і, нарешті, замовкло остаточно. Усе це супроводжувалося собачим гавкотом.

Коли все затихло, Стрибунець ще трохи посидів ув укритті, помалу заспокоюючись. Задумане здійснилося. Тепер уже нічого не можна було змінити. Останній автобус забрав із собою Чумних Здохляків, море та мільйон цікавих ігор, придуманих ще навесні. Відмовитися від усього цього було важко, але аж до останньої хвилини він і не сподівався залишитися. Просто знав, що повинен спробувати.

Собачий ніс закопався йому в волосся, кігті зашкребли по плечах. Відіпхнувши собаку, він схопився й вибіг з-за будки. Після метушні, яка тут панувала допіру, подвір’я здавалося особливо порожнім. Місця, де стояли автобуси, можна було безпомильно вирахувати за недопалками, обгорілими сірниками, цукерковими обгортками й іншим сміттям, яке окреслювало на землі три великі прямокутники. Навіщось обійшовши їх, Стрибунець вибіг сходами нагору й увійшов у Дім. Там він почув тишу.

Оксамитову, спекотну тишу, про яку він з минулого літа встиг забути, наче її й не було. Тиша тиснула й обволікала. За лічені хвилини вона затопила Дім повністю, від підвалів до даху, відтак він начебто став аж більшим, заповнений нею.

Стрибунець ішов швидко, зненацька злякавшись, що залишився зовсім сам. Він знав, що це не так, але не зміг притлумити дурний дитячий страх перед порожнечею та мовчанкою. Коридор пахнув старшими, їхнім збиранням і поспіхом.

Скоро цей запах зникне, прибиральниці виметуть його разом зі сміттям і витравлять мастикою, кімнати стануть голими й безликими — такими, якими він побачив їх уперше. Прискоривши ходу, він мало не вбіг у Чумну кімнату. Вона була порожня. Ліжко Вовка стояло застелене. Стрибунець присів на нього, струсив із кедів пісок і постарався не лякатися. Те, що Вовка не було в спальні, ще не означало, що його немає ніде. Сліпий теж повинен був десь бути. Тут Стрибунець згадав минуле літо й відразу зрозумів, де шукати Сліпого. Він там, де Лось. А Лось минулого літа жив у кабінеті директора...

Стрибунець побіг назад у коридор і кинувся до директорського кабінету. Штовхнув двері — і відразу їх побачив. Вовка, Лося і Сліпого. Вони сиділи в ряд на підвіконні й нітрохи не здивувалися його появі. Наче знали, що він прийде. Вовк посміхнувся, а Лось ледь помітно кивнув, схвалюючи його вибір. Посунувшись, вони звільнили йому місце. Стрибунець втиснувся між ними й відчув себе щасливим. І ще він раптом зрозумів, що це літо буде чудовим.

Воно й було чудовим. І рожево-золоті ранки, й теплі дощі та запахи, що витали в зашторених кімнатах. І птаха.

Вони побачили її одного разу на спинці лавки під дубом. Красиву та яскраву, мов іграшка, смугасту, з помаранчевим чубчиком і кривим дзьобом. І ціле літо було, наче та птаха.

Лось вивозив їх за місто Жуком. Жук був машиною, немовбито зібраною з десятка інших машин, причому таких, яким місце на звалищі. Він пропускав дощ і вітер, втомлювався від довгих прогулянок, а на крутих поворотах втрачав деталі свого таємничого організму. Жук любив вибирати маршрут сам, і йому підкорялися. Бо якщо ні, двигун глухнув, а Жук застрягав у найневідповідніших місцях. І залишався нерухомим доти, доки йому не забезпечували свободу дій.

Але де б не застрягав Жук, їх це не засмучувало. Вони грілися на сонці, досліджували придорожні калюжі, снідали бутербродами й ніколи не поверталися в Дім з порожніми руками. У руслі якогось обмілілого струмка Сліпий відкопав довгий свічник, що позеленів від старості. Стрибунець знайшов на звалищі колоду карт із голими жінками, яку Лось відразу викинув. Вовк раз по раз приносив звідкись комах, і ці комахи мали страхітливий вигляд. Лось одного разу знайшов лупу в шкіряному футлярі. Вечорами вони пили чай на балконі директорського кабінету й розповідали один одному страшні історії. А з котроїсь-то прогулянки вони не повернулися до вечері. Жук закомизився, і довелося заночувати в ньому — із залишками бутербродів та пляшкою води. Тієї ночі розповіді були про жертв корабельних аварій і про мандрівників, які заблукали в пустелях. Воду видавали маленькими порціями. Сліпий чув регіт гієн, а Вовк запевняв усіх, що бачить міраж із трьома пальмами й колодязем.

З іншої прогулянки їх повернулося п’ятеро. Товсте біле щеня плебейської крові стало їхньою найкращою знахідкою. Знахідка — бо щеня виявилося дівчинкою — була безнадійно безпородною та безнадійно невихованою. Штани у хлопців вкрилися масними плямами й білими шерстинами. Ніжки директорського