Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Хлопець від першого дотику стрепенувся, немовби його током вдарило, але потім трохи розслабився і нарешті подивився Соні в очі. Йому було страшно, бо він боявся побачити в них жалість. Але в її очах було лише море ніжності, тепла і бажання.

Макс обережно обхопив обличчя Соні обома руками.

— Ти мені не снишся, — нарешті сказав він хриплим голосом. 

Соня замотала головою. В її очах блиснули на секунду сльози, але вона не дозволила жодній краплинці скотитися.

— Я скучила, — прошепотіла вона.

Макс запустив свою руку у волосся Соні, притягнув дівчину до себе і поцілував. Так, як уявляв щоночі. Вклавши у цей поцілунок увесь свій біль, смуток, сум. Він так давно її не бачив. Так сильно скучив. Насилу відірвавшись від дівчини, він спробував пожартувати.

— Бачила якого коня залізного вицепив?

— Дуже крутий. Але краще від нього спекатися якомога скоріше, — розсміялася Соня, а потім вже серйозніше додала — Головне, що живий. Чому ти мені одразу все не розказав про Касьяна?

— Я хотів, але боявся, що я таким чином втягну тебе у все це, і ви з Михасиком теж будете у небезпеці.

— До речі, про Михася. Ось тобі від нього подарунок, — Соня дістала з сумки малюнок сина і дала Максиму.

Макс одразу розплився в усмішці.

— У хлопця талант. До речі, де він? — завертівся в усі боки, озираючись.

— Він у батьків залишився. Дуже рвався до тебе, але я сказала, що побачитеся пізніше.

— Михась намалював мою мрію.

— І мою, — чесно зізналася Соня. — Максе, давай спробуємо спочатку. Я довго думала, поки була в Києві. Про тебе, про нас... Ніде і ні з ким я не була такою щасливо, як з тобою. Здається…. Здається, я кохаю тебе.

Максим не міг повірити в те, що чує. Йому здавалося він у сні. Найпрекраснішому у світі сні. У хлопця мало серце не вибухнуло від радості. Всі його страхи, виявилися мильною бульбашкою.

— Господи, Соню, — він покривав швидкими поцілунками усе її лице, — А я як сильно тебе кохаю! Моя дівчинка, моя найсолодша, найкраща у світі…. Але, — спохмурнів хлопець, — хіба тебе не бентежить, що я дієздатний лише на половину? Лікарі прогнозів не дають. Я стараюся, але результати так собі.

— Не бентежить. Я вірю, що ти ще марафони бігати зможеш. Ні секунди в цьому не сумніваюся! З твоєю наполегливістю та впертістю, іншого просто бути не може!

— Я вже казав як сильно люблю тебе? — зарився носом у шию хлопець.

— Кілька секунд тому.

— Ти надовго до мене? — запитав трохи ревниво.

— Хотілося б на все житті, — чесно відповіла Соня, — але через 2 дні я маю бути у Києві.. В мене є до тебе цікава пропозиція.

— В Київ не поїду!

— Ну, Ма-аксе, ти думки читаєш чи що? Там є чудовий реабілітаційний центр, за допомогою якого ти зможеш швидше стати на ноги!

— Соню, життя моє, я й так майже не займаюся “Вовчою Колибою”. Може ти ще не в курсі, але я мусив частину ділянки продати Романовському, щоб вона взагалі не закрилася. І так зараз постачальниками, організацією банкетів та іншими організаційними питаннями займається Катаріна, а якщо я поїду, то взагалі скину все на її плечі.

— Максе, може, ти не в курсі, але є така корисна штука — інтернет називається. Ти можеш дистанційно вирішувати усі питання. Яка різниця чи ти сидиш у цьому будинку і не приїжджаєш у Колибу, чи ти будеш у Києві? І не кажи мені, що це не так, я була там сьогодні. Проте там хороші спеціалісти, ти швидше зможеш стати на ноги та повернутися до справ.

— Я не знаю, маю подумати….

— Я й не кваплю, в тебе є ще майже 2 дні на роздуми, але гарно зваж усі ризики й можливості.

— Де ти в мене така розумна взялася? — розсміявся Макс і вкотре поцілував.

— Ну не дарма ж я старша!

— Я тебе зараз вкушу, — пригрозив Максим.

І наче не було між ними трьох місяців розлуки. Цілувалися, і не могли націлуватися. Кохалися, і не могли насититися. І говорили, говорили, говорили.... А через 2 дні Макс поїхав у Київ разом з Сонею.