Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Глава 22

Реабілітація в Києві виявилася значно інтенсивнішою. У Макса щодня були фізіотерапевтичні процедури, масаж, кінезотерапія, плавання та індивідуальні заняття з реабілітологом. У оздоровчому центрі хлопець проводив майже весь день, лише ночував вдома у Соні.

Київ був однозначно привітніший для людей з обмеженими можливостями, у порівнянні з Петросівцями. Майже всюди були зручні пандуси, у новобудові, де вони зараз жили, був широкий ліфт, поблизу було повно парків, де можна було прогулятися.

Максим робив значні успіхи. Він вже міг не тільки самостійно стояти, але й робив кілька кроків. Звичайно, ще з допомогою спеціаліста, але це вже був значний прогрес. Соні він поки про це не розказував. Чорт його знає чому. Можливо, йому в глибині душі було страшно, що він не виправдає її сподівань і всі ці зусилля марні.

Їхні стосунки з кожним днем ставали все кращими. Дарма він переживав, що Соня буде його жаліти, або соромитися. Інколи, здавалося, вона взагалі не помічала, що Максим на візку. Не соромилася просити винести сміття, відкрити банку з джемом і не намагалася ніяк полегшити та спростити його побут.

Все, що Максим міг, він робив самостійно. І за це хлопець був максимально вдячний Соні. Що не дала скотитися у прірву “себежаління” і “самокопання”. Вона ні на секунду не давала йому засумніватися в тому, що саме він сильна половина їхньої сім'ї.

Сім'ї? Так. Максим почав думати саме так. Йому було максимально комфортно засинати і прокидатися поряд з Сонею, спільне проживання не обтяжувало взагалі, а Михасика він сприймав, як рідного. Він прикипів душею до малюка і вже не уявляв свого життя не лише без Соні, але й без цього малого зірвиголови. Михасю, до речі, дуже подобалося, що Макс “на колесах” і він постійно просив його покатати.

Виявилося, що Максим дійсно може справлятися з усіма справами “Вовчої Колиби” дистанційно. Звісно, приїхати та проконтролювати все самостійно не було б зайвим, але поки справи наче йшли добре.

Поки в Макса було вдосталь коштів від продажу частини бізнесу, щоб проходити якісну реабілітацію і закривати їхні щоденні потреби. Звісно, він взяв на себе оплату всіх рахунків, покупку продуктів та всі інші побутові витрати. Соня була заїкнулася, щоб оплачувати все хоча б навпіл, але зустрівшись з суворим поглядом Макса, зрозуміла. що він ніколи цього не допустить.

Проте хлопець все частіше задумувався про майбутнє. Все ж у Петросівцях залишилася справа його життя і йому не терпілося швидше стати на ноги ще й для того, щоб скоріше самому повернутися до справ. Все ж готельно-ресторанна справа була його пристрастю. І цього йому дуже не вистачало.А що він буде робити у Києві?

Проте він розумів, що у Соні вже налагоджене життя тут, та й Михасику однозначно краще у столиці. Зрештою, він вирішив, що подумає про це після того, як нарешті знову зможе ходити. Тепер він не сумнівався, що йому це під силу. З такою підтримкою він здатний гори звернути.

***

Одного зимового вечора до Макса і Соні в гості прийшли Лара з Русланом. Ці двоє тільки-но повернулися з Таїланду. Це була їхня весільна подоріж, адже нещодавно ці навіжені одружилися. Без гостей, церемоній і святкового торта.

Їхній роман закрутився дуже швидко й пристрасно, майже одразу вони почали жити разом, а вже через місяць Руслан попросив Лару стати його дружиною. Та цю тигрицю виявилося не так то легко приручити. Вона навідріз відмовилася виходити за нього заміж, мовляв, їм і так добре без всяких там штампів у паспорті.

Звісно, Руслана таке не влаштовувало. В нього прокинулися первісні власницькі інстинкти, чоловік хотів цілком і повністю володіти цією шаленою жінкою. Щоб всі знали й бачили, що Лара — тільки його.

І одного дня після чергової палкої сварки з таким же палким примиренням, Довлатов не витримав і повіз Лару в РАЦС. Там він поставив питання ребром: або одружуємося, або розходимося. Не вмію, я кохати на половину. Звісно, він добряче ризикував, проте цитадель, на ім'я Лара, нарешті пала. Тепер це щасливе сімейство Довлатових.

Руслан з Максом швидко знайшли спільну мову. До речі, з Романовським вони теж стали мало не найкращими друзями. Чоловіки домовилися, що як тільки Макс зможе самостійно ходити, то поїдуть разом у туристичний похід. 

— Денис всерйоз захопився Катаріною. Поки дівчина не дуже йде на контакт, та він не здається, — поділився новинами Руслан.

— Так, мені вже казали, що “Вовча Колиба” зараз нагадує квітник, — розсміявся Макс, — Ката хороша дівчина, хай не здається.

— Денис і “здаватися”? Це нереально. Тим паче вона сильно його зачепила.

— Ми тільки раді будемо, — прокоментувала Соня, — вони обоє заслуговують на щастя.

— Денис казав, будівництво готелю йде повним ходом. От тільки він ніяк не може придумати, що робити з будинком твоєї бабусі, Соню. Ото ти йому задачку з зірочкою задала, — заржав Руслан.

— Ну не можу я дозволити його знести, — знітилася Соня, — може це егоїстично, але це як частинка душі. Так, я наче залишаю за собою право зайти туди колись, вдихнути рідний запах, сісти на ліжко, налити горнятко молока і згадати дитинство. Це ж одні з найщасливіших спогадів у житті кожного.

— Майже кожного, — спохмурнів Руслан, а Лара взяла його за руку та міцно стиснула.

— Знаєте, в мене виникла одна ідея, — раптом сказав Макс, — і якщо все вийде, то можливість поринути в дитинство буде в кожного охочого. Звичайно, треба зробити деякі розрахунки, але…

— Давай детальніше, — зацікавився Довлатов.

— А що як зробити стару хату частиною готельного комплексу? Типу як “Повернення в дитинство”? Ви тільки уявіть, приїжджають гості, заселяються у затишний будиночок, який так схожий на той, у якому вони були дуже щасливими колись. Або, навпаки, це як спосіб закрити гештальт, якщо бабусі у селі ніколи не було, але дуже цього хотілося. Можна розробити додатково домашнє меню, для більшого занурення в атмосферу. Така собі українська домашня екзотика з грубкою, пір'яною периною, глиняним посудом, борщем з печі та варениками з вишнями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍