Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пам’ятаю. Ти його так дістала, що хлопець навчання кинув.
— Не нада ля-ля. Його за прогули відрахували. Я тут ні до чого. Я усвідомила, що він мені не підходить. У мене гени мамчині, а вона до мети танком пре. І казала, що тато у мене теж був цілеспрямований мужик. Гени – не воші, не виведеш. Ось, бачила? – і покрутила перед моїм носом пальчиком з обручкою.
— Вадік заміж покликав? – а що, непоганий антуражик – на весіллі просити руки й серця.
— Ні. Це я нап’ялила просто так. Робити нема чого. Потенційних женихів відлякувати. Я так періодично одягаю обручку – посилаю імпульси в космос, що заміж хочу,- ніколи у Таньки не було просто, завжди через кучугури на баштан. - Твоя позиція - повний ігнор може навіть спрацювати. Нехай розслабиться, а ми у слушний час нанесемо контрудар. Він такий крутий, а ми – на тобі, отримай німець гранату. І – бабах!- весела дівчина Танька. А от побилася об заклад я з нею, що наші молодята не поїдуть у Китай, даремно. Через дві години тато повернувся, як новенький. Поперек у нього болів, але не сильно, і він зовсім не скрючений був. На всі мої спроби достукатися до здорового глузду:
— А, може, не треба туди летіти? – я отримувала щось на зразок:
— Вовка боятися, с**ти вдома! Ми їдемо куди? У мекку лікування. Тибетська медицина – то є найдавніша медицина! – віщав тато, шукаючи коробку з панчохами, яку я йому на Новий рік подарувала. Пам’ятається, він тоді не сильно їй зрадів.
— Так, тебе там Серьожа голками поколють - і все пройде, - видно було, що з Світланою Леонідівною вони пречудово у цьому питанні домовилися. Зате у питанні «що брати з собою?» - не зовсім. Світлана Леонідівна намагалася напхати у валізу якомога більше речей, а раптом знадобляться, а немає. Тато часто бував у відрядженнях, відльоти, прильоти, не любив тягати багато речей, коли що треба – купував на місці. Тому виїздив завжди з невеличкою валізкою на колесиках, а назад тіг мінімум дві торби, це крім тієї валізки.
— І що ти думаєш, усе треба, усе треба, то довелося купувати! – завжди говорив. Але зараз сварив свіжоспечену дружину:
— Що ти збираєшся, як жид на війну: пів хати не вийде перетягти в Китай. Тільки необхідне! І я не годний носій ще пару днів точно, прийми це до уваги!
Довелося нам з Танькою допомагати складати валізи: вона мамці, я – тату. Про квитки, картки й загранпаспорти нагадали. Боячись потрапити в пробку і не встигнути доїхати до аеропорту, виїхали завчасно. Занадто завчасно, тому ще годину тинялися в аеропорту, ялозили очима табло вильотів, очікуючи, коли ж оголосять посадку. Оголосили! Чомусь плакали, просили привезти магнітіки й слізно обіцяли, що будемо слухатися Лідію Миколаївну. І лише коли тато із Світланою Леонідівною зникли, пройшовши контроль, я усвідомила, що програла Таньці парі. А що було умовою? Що я буду її слухатися й зваблю дядька Рому. І я цій обставині чомусь страшенно раділа. А хрещеному вже співчувала, бо Таньчині ідеї – то гірше повстання гугенотів. А він співчував нам, коли після того, як доправив нас з Танькою додому, привіз на тимчасове ПМЖ свою маму – неперевершену Лідію Миколаївну. Танька очікувала, що нас ця жінка почне дресирувати, як дві неокультурені мавпочки. Ні, вона доєдналася до нас переглядати серіал і ми так від драми наржалися, що на ранок прес живота болів, немов по триста віджимань зробили. А у нас же іспит!
— А ти чо, Коваль сьогодні без свого гада? – Соколовський либу давить, стоячи біля свого мерса. І тут ми з Танькою помічаємо, що нашої машини на парковці нема.
— Ти прикольнутися вирішив? – Танька Соколовського притисла.
— Да на фіг мені така радість? Сказилася? Якщо що, можу підкинути,- перестав либитися, вирішив, що пора звалювати.
— Не нада, їдь звідси, шумахер! Якщо твоїх рук робота – жалкуватимеш до пенсії! - це Таня так епічно проклинала.
— Чо робити будемо? – питаю у Таньки. – Ми ж її точно тут ставили. Поцупили?
Побігали по парковці – ніде немає. Подзвонила хрещеному – він у мене як 911.
— Це прикол такий, Нінок? Ти що знову щось надумала? – не повірив спочатку. Не здивована.
— Та кажу тобі вкрали. Чого б я оце брехала? - в голосі стільки жалю й болю, що повірив.
— Не панікуй раніше часу! Часто просто евакуюють чи переміщають, бо заважає. Чекай, їду!
Приїхав, розпитав, подзвонив знайомому, щоб той евакуатори перевірив по всьому Києву.
— Я ставила у дозволеному місці. Тут усі ставлять. Знаків ніяких немає,- чомусь виправдовувалася, як мала дитина, яка хоче довести купці дорослих, що цукерку не брала, бо перед цим шоколадкою наїлася.
— Іноді забирають ні з того ні з сього. У мене затягли на штраф-стоянку, бо тачка заважала проїзду кортежу віп-персон якихось. ПопИ на сходку їхали, - розказував, а сам роздивлявся місцевість.- В принципі, є варіант – могли перемістити на вільне місце в окрузі.
— Бігати по району шукати будем? – в принципі, я була готова до такого випробування.
— Не треба! Для 21 століття це дико, - і знову кудись дзвонити почав, цікавитися, чи не проводили по вулиці Володимирській роботи по переміщенню автотранспорту. По виразу обличчя зрозуміла – не проводили.
— Блін, я ж хотів її поставити на протиугонку з функцією визначення координат. Як би зараз це допомогло. А ще краще супутникову сигналізацію… - Танька дивилася на дядька Рому, як на дивака з планети Альфа Центавра, але мовчала.
Навіщось сходив у банк напроти. Як потім виявилося, за записом відеокамер, що виходили прямо на парковку. Але відеозаписи йому не надали, тому поїхали подавати заяву в міліцію. Міліціонер не зразу в’їхав у суть справи. Чесно кажучи, я неспроможна була чітко сформулювати проблему:
— У мене вкрали змію! – буквально з порогу.
— А ще що у вас вкрали? У нас відділ розслідувань крадіжок автівок. Міледі, вам не сюди, - сердито, категорично.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.