Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 33. Інстант і Бікі

Очі розплющилися у повній темноті. Платон схлипнув, відчувши а роті якусь трубку і захотів її виплюнути, але вона якось так була запхана до рота, що слід було висмикувати руками, по-іншому не виходило. Він порухав кистями рук, намагаючись їх відірвати від затискачів, які тримали зап’ястя притиснутими до стіни. Раптово зрозумів, що отямився в тому ящику в офісі, в котрий запхали його тіло. 

Зненацька дверцята ящика розчахнулися. Перед ним стояв злий, як чорт, Грей. 

- Та що ж ти такий неспокійний! - зі злістю вигукнув чоловік. 

Він метнувся кудись убік, залишивши дверцята відчиненими. Просто напроти Платона на протилежній стіні на екрані сиділа Ембері. Він упізнав стару гру «Кристал», в яку заходив, шукаючи її речі. На іншому екрані Інстант азартно бився з якимось монстром, махаючи сокирою, яка була більшою за всі, які тільки бачив Платон у віртіграх, мабуть, зібрана в грі самотужки і обгрейджена. 

Більше він нічого не встиг помітити, бо Грей знову з’явився перед Платоном і з якоюсь садистською силою всадив хлопцеві в ногу голку шприца, який автоматично зробив укол. 

- Може, це тебе трохи заспокоїть, - почув Платон, втрачаючи свідомість. – Запущу тебе  на основні рівні, поки що відпочинь кілька днів, а то одна морока з тобою, ще й бабця втекла... 

«Не смій називати пані Гросу бабцею!» - хотів закричати Платон, але не встиг, свідомість розчинилася в якійсь каламуті. Останнє, що він подумав, була думка про пані Гросу і радість, що вона змогла якось втекти від охоронців Гармаша. А отже, можна не хвилюватися за неї, ця пані точно сама собі дасть раду... 

Темінь... Сон... Ніч...

Ніч сяяла тисячами зірок. Вузький серпик місяця висів майже над головою хлопця. Платон отямився на високому пагорбі. Лежав горілиць. Нічний вітер обдував обличчя, було прохолодно. Хлопець сів і роззирнувся. Виявив себе в камуфляжному костюмі, з кобурою при боці. З кобури стирчав дивний пістолет із великою кнопкою та якимись сяючими показниками збоку. Був повністю заряджений, судячи з інтуїтивного інтерфейсу. «Лазер чи що? – подумав Платон. Він направив пістолет на найближчий стовбур дерева, що чорнів поряд, і натиснув курок. 

Яскравий спалах осліпив очі, а на місці дерева залишився догорати уламок стовбура. 

Ого, яка потужність! Хлопець став на ноги й запхав пістолет назад у кобуру. Почувався впевненіше, маючи таку зброю, але подумав, що дарма він вистрілив. Вогонь на залишках дерева, мабуть, добре було видно здалеку, а це може прикликати непотрібних зараз монстрів чи ворогів. Невідомо, де він знаходиться, слід розвідати обстановку. 

Платон зосередився, намагаючись зрозуміти, що відчуває. Бо все навколо було дуже реальним, справжнім. Зовсім не було схоже, що він знаходиться у вірті. Він ущипнув себе за руку і засичав від болю. Біль був реальний, не притлумлений, як це робили віртаки в іграх, щоб не переживати неприємних моментів. 

Хлопець швидко пішов геть від палаючого дерева, намагаючись якнайшвидше відійти від яскраво освітленого місця. Холод пронизував до кісток. Вечори в реалі зараз були прохолодними, може, він і справді не у вірті? Занадто все по-справжньому...

Роздумуючи так, хлопець опустився з пагорба вниз, до темної, покритої невисоким туманом річки, яка текла повільно й тихо. Раптом страшно захотілося пити, й хлопець підійшов до кам’янистого берега, присів та почав черпати чорну в нічному мороці воду, пив з пригоршней і все ніяк не міг напитися... 

- Руки за голову! Повільно піднімись і не рухайся, не обертайся! – почув він раптом за спиною низький чоловічий голос. 

Платон рефлекторно сіпнувся витягнути лазер з кобури, але ніч осяяла блискавка пострілу, поряд зашипіла вода, випаровуючись, – його нападник вистрілив, попереджаючи, щоб Платон цього не робив. 

- Я сказав піднятися і руки за голову! – проревів незнайомець. – Наступний постріл буде тобі в голову, салага! Нуб недороблений! - прозвучало ще кілька слів відьбірної лайки, що вказувала на рішучість намірів незнайомця.

Платон повільно піднявся, вже не рипаючись. Сам картав себе, що так необережно поводився у незнайомому місці! Розслабився! Водичку пив, як лось на водопої! От і має тепер! Слід було тепер виконувати накази нападника, щоб зберегти життя. А там буде видно, що й до чого. Хлопець заклав руки за голову. Мовчав. 

– Бікі, я тримаю його на мушці. Забери в нього лазер! – гукнув комусь нападник. 

- Я теж могла б потримати його на мушці! – оксамитовий жіночий голос викликав дрож по тілу. Такі Платон чув у чуттєвих фільмах та на розважальних сайтах пікантних послуг. – І чому я повинна це робити? Сам іди! 

- Припини розмови, стерво, а то не подивлюся, що жінка! Я тут командир, а ти виконуєш накази! Зрозуміла? Якщо хочеш вижити – зробиш, що сказав! Миттю! – голос чоловіка був роздратований і злий. 

- Ой, ой, ой! Прямо вся злякалася! – розсміялася жінка, але Платон почув позаду кроки по камінню.

Все-таки вона пішла до нього. Зупинившись позаду, швидко дістала з кобури пістолет. А потім раптом провела руками по його стегну, наче погладила. Платон аж смикнувся від несподіванки.

– А він гарненький! Не те, що ти, Інсті! Ти бука! – капризний голос жінки зовсім не співвідносився з озброєними людьми, які нападають серед ночі на незнайомців.

Платон навіть трохи голову повернув, щоб поглянути на ту, яка випадає з загрозливої ситуації своєю безпосередністю, безшабашністю й навіть певною млосністю. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍