Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Спасінням Оксани стало нещастя брата. 26 листопада вона нарешті зуміла з ним поговорити по телефону, бо коли він дзвонив ще в серпні (тобто з телефону лікарні), вона не змогла з ним поспілкуватись, тому що їй тоді було надто погано. Віктор розказав їй, що сталось з ним, що він тепер інвалід, та просив допомоги сестри, загалом фінансової. Почувши це, Оксана посміялась про себе. Де ж вона візьме гроші? Якби брат побачив би, в якому вона зараз стані, то сам би мимоволі відчув себе найщасливішою людиною в порівнянні з нею. Тим не менш, Оксана погодилась приїхати до Віктора.

         Вона жила на Подільському районі, тож взявши 20 гривень копійками – єдині її фінанси, котрі давно вже лежали на серванті, на маршрутці поїхала на Виноградар. Безсумнівно, вона була рада вдихнути свіже повітря.

         Та коли Оксана увійшла до трьохкімнатної, з чудовим євроремонтом квартиру Віктора, то наче переступила з бридкого пекла, в якому довгий час перебувала, до світлого раю. Дома витав аромат чогось смаженого, чогось домашнього, рідного… В жінки від цього потекла сльозинка, залишаючи за собою вологий слід на щоці. Вона довго її стримувала, терпіла. Коли Оксана побачила брата на інвалідній колясці та стареньку сусідку з кухарською лопаткою в руці, то все їй стало милим. Вона закула Віктора своїми обіймами. На жаль, Віктор не міг прихилитись до неї, тому що вже переставав відчувати ноги, фактично не мав змоги поворухнути жодним м’язом на них. Та він плакав, побачивши сестру. Його серце миттєво здобріло, та йому було соромно показуватись перед нею безпомічним калікою. Відпустивши обійми, Віктор сказав:

         – Оксано! То ти прийшла…

         – Извини, что не брала трубку тогда. Мне было плохо, как и тебе.

         Віктор зовсім вже відвик чути російську мову, тому й зиркнув тоді на Ірину, котра в часи війни самостійно відмовилась від «драконячої» – як вона її звала. Він помітив, що вчувши «ізвіні», вона презирливо повторила це слово про себе.

         Все ж, через секунду Ірина запросила гостю до кухні. На електричній плиті тут якраз пеклися оладки, від чого по великій кухні, суміжній зі столовою, розбігся запашний дим.

         Увійшовши туди, Оксана охнула. Вона ніколи не бувала в гостях у брата, й ніколи б не подумала, що він живе в таких хоромах. В одному кінці столової стояла плазма, на іншому великий коричневий диван, який рахувався тут за третє спальне місце. Поруч дивану стояв журнальний столик, який Віктор використовував для чудового процесу: одночасного споживання їжі та перегляду телебачення. Над диваном, на стелі була прикріплена прямокутна світлодіодна лампа на дистанційному пульті, котрий міг змінювати колір, яскравість та навіть блимання світла. По праву сторону від дивана стояла висока дерев’яна барна стійка, за якою знаходилась вузенька кухня.

         Оксана сіла на диван, поруч же неї прикотився Віктор на інвалідному кріслі. Ірина принесла великий таріль, повний рум’яних оладків, з котрих ще витав дим. Поряд вона поставила магазинне згущене молоко в синій упаковці, та домашнє смородинне варення, як вона сказала «з дачі». Не дивлячись на те, що оладки ще були гарячі, Оксана накинулась на них, щедро поливаючи їх густим згущеним молоком. Їй так подобались квадратні сліди на оладках від покриття сковорідки, що перший час вона їла, не відриваючи од них погляду. Урешті через мить вона вгамувалась та співчутливо промовила:

         – Мне очень жаль за то, что с тобой случилось. Так непривычно видеть тебя на этой коляске. Ты же всегда любил футбол, когда был еще вот таким (вона показала рукою десь на рівні висоти журнального столику), и я то помню, хотя мне тоже лет пять было. А сейчас, просто не верится.

         Віктор попрохав сестру нахилитись до нього. Коли вона зробила те, він прошептав їй на вухо:

         – Оксана, говори на українській. Оця моя сусідка тебе не дуже полюбить, якщо будеш на російській. Добре?

         – Но я не умею…

         – Не вмієш… ти ж в школі його вчила. Спробуй.

         Оксана випросталась та мовчки стала собі гризти оладки. Вона й не помітила, як стала несподівано жадібною до їжі, наче місяць різки в роті не мала. Може, це, свого роду, також правда. До теперішнього часу вона ще не знає, що в утробі її формується майбутнє дитя, тож не знаходила ніяких упереджень, щоб ставитись якось зверхньо до чоловіка, чи то пак багато їсти, як то зазвичай буває у вагітних. Оксана просто дивувалась з дивної переміни в організмові, та навіть не могла підозрювати про щось подібне, бо стала трохи сумніватись після того, як не зуміла завагітніти чотири роки підряд.

         – Я ж тебе запросив по справі, – діловито почав Віктор, схрестивши руки на грудях. – Так, може ти подумаєш, що я корисливий, та насправді я дуже радий тебе бачити. Це по-перше. По-друге, як ти бачиш, зі мною сталась біда. Мене звільнили з роботи. Фактично я почав нове життя, яке зараз може закінчитись на вулиці. Справа в тому, Оксано, що я стримувався від сплати оренди, вже два місяці, і завтра сюди має прийти хазяйка квартири. Я так розумію, якщо завтра я не знайду десять тисяч гривень, то мене виселять звідси.

         – Але.. ти інвалід, – шукаючи українські слова, відповіла Оксана.

         – Не кажи більше, що я інвалід, бо мене це дратує. А ця хазяйка не з тих жінок, хто жаліє. Вона самовпевнена, прекрасна обличчям, і через це дуже горда. Такі, як я, для неї просто сміття. Мене виселила, так підселить іншого; ця квартира недурна.