Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – А закон?

         – Закон тепер не на моїй стороні. Я не сплачував оренду два місяці (якраз третій піде), тобто живу тут безкоштовно, а вона платила за мене податки. Та й в будь-якому випадку, з її личком і тілом закон не діє.

         – Чому ж ти не платив за оренду? – спитала Оксана. На плиті шкварчала нова партія оладок.

         – Ах, Оксано, мене звільнили з роботи. Мене кинув колега, сука, витратив мої гроші. Тоді я вперше не заплатив за оренду. Хазяйка мені добре висказалась у «Вайбері», та я мовчав. Держава мені виписала пенсію за інвалідність, та я її не прийму! Для мене то щось низьке. Так, я не можу ходити, та ніколи в житті я себе не назву калікою чи інвалідом. Чуєш? Ті гроші для мене – вони надто низькі, що в плані їх кількості: всього чотири тисячі, що в плані їх значення. Я не інвалід!

         Навіть Ірина повернула голову на той крик. Вона, можна сказати, вже звикла до скарг Віктора з приводу цього, тож кинула будь-які надії переінакшити його мислення, щоб він дав хазяйці хоча б частину оренди. Та дзуськи. Віктор не хотів цього чути. Ірина з тих пір стала міркувати, що він починає божеволіти через те, що не може поворухнути ногами. Дійсно, ночами він інколи несамовито кричав. Перші дні Ірина лякалась, та думала що це фантомні болі, прибігала, щоб заспокоїти. Та як сказали їй пізніше лікарі, при парезі не існує фантомних болів – тільки після ампутації кінцівки. Тоді Ірина відповіла лікарям, що може у Віктора вже не парез, а повноцінний параліч, і дійсно, при обстеженні виявилось, що він не в змозі поворухнути жодним м’язом, починаючи з поясниці. «Та при паралічі теж не може бути фантомних болів», – сказав тоді лікар. Всі стояли, задумавшись. Сам Віктор казав, що кричить від безвиході. Єдиною в той день (18 листопада) хорошою новиною було те, що він нарешті може зняти той клятий головотримач.

         – Віть, ти… слішком принципіальний, – сумно промовила Оксана.

         – Це не принципи. Ти просто мене не розумієш, – роздратовано вже відповів Віктор. – То ти мені поможеш?

         – Ти говорив: десять тисяч?

         – Так.

         – В мене стільки нема.

         – Як? А як же твій чоловік?

         – Чоловік?

         – Ну, твій муж… як його звати? Хто він? – питав Віктор.

         – Він… його звати Максим.

         – Ким він працює?

         – Офіс-менеджером.

         Віктор нахмурив брови. Це означало, що його більше цікавила зарплата, а не посада.

         – І скільки він заробляє? – не вгавав він.

         Оксана видихнула, наче вирішилась розкривати страшну правду.

         – Вітя, це не більше п’ятнадцяти тисяч гривень. Наша квартира, – ми теж орендуємо, – сто́їть вісім з половиною тисяч. Але, більша половина йде на інше…

         – На що?

         – Він п’є. Він много п’є, і приходить додому лише ввечері.

         Віктор опустив очі. Йому стало жаль сестру.

         – Мені теж погано, – продовжувала Оксана. – Я не знаю, що на нього найшло останнім часом. Два місяці тому він…

         – Що?

         – Та нічого. Забудь.

         – Що він зробив, Оксано? Якщо щось, я уб’ю його!

         – Іменно тому я й не хочу говорити тобі про це, – сказала вона.

         – Він зробив щось те, чого ти не хотіла?

         Оксана уважно заглянула у вічі брату. Вона ні з ким би не посміла поговорити про це. Секс для неї – всього лиш неприємний бар’єр, який необхідно перейти, щоб виконати свою найголовнішу ціль – завести сім’ю; це табу, котре потрібно в розмові обходити. Та те, що зробив Максим пару місяців тому, полишило в її душі жахливий слід, й вона загалом змінилась. Оксана стала боятись чоловіка, коли він приходив додому, то ховалась в найдальший куток. Вона не плакала, та хвилювалась за себе, наче тепер життя її варте більшого, ніж постійних п’янок чоловіка.

         Тоді Оксана призналась, що їй здалося, наче в ту ніч Максим її зґвалтував. Після цього на кухні запала довга тиша, наповнена тихим шкварчанням плити. Віктор схопився за голову та став про щось думати. Оксана дуже хотіла тоді вчути якусь пораду від нього, бо знала, що він більш освічений, й бува допоможе їй.

         Та тишу порушила Ірина:

         – Дівчинко, та як же ти можеш таке терпіти!? Подавай на нього в суд, та й усе.

         – Не можу я, – похнюпилась Оксана.

         – Чому?

         – Бо мені більше ніде жити. Вас вже звідси завтра можуть виселити, тож нікого вже не лишається.

         – А мама? – спитав Віктор.

         – Я була в неї два роки тому. Там ще гірше, ніж у мене. Тим більше, без Максима, в мене немає смисла жити.

         – Як це? – здивувалась Ірина, несучи нову порцію оладок. – Він над тобою знущається, а ти кажеш, що він – твій смисл життя?