Читати книгу - "Тріумвірат. Дитя вогню, Яна Паувел"

Ві звісно здогадувався, що уступає вартовому багато в чому, але ніколи б не подумав, що це стосуватиметься фізичної сили. Це через втому?

Ні, втома тут ні до чого. Просто кров Вітольда надто сильно розбавлена. Те саме трапилося п’ятнадцять років тому, коли Союз прийшов по його батьків.

Віктор був могутнім князем. Він запросто міг здолати і сотню вампірів. Але по нього вислали трьох найстарших…

— Заспокоївся? — все ще стискаючи його зап’ястя своїми пальцями запитав вартовий, і Ві кивнув.

Вільгельм відпустив його тієї ж миті, і князь повернувся обличчям до сестри.

— Байдуже, якщо він помре. Піддавати твоє життя небезпеці…

— Досить! — перебила його Кіт. — Туди не ходи, того не роби. Дістало! Мені скоро буде двадцять п’ять. Мій перехід закінчився більш як рік тому! Мене більше не треба опікати! — Закінчивши, Кіт глибоко вдихнула і проігнорувавши приголомшеного Вітольда, повернулася обличчям до Свята. — Ходімо, тобі ще треба взяти в мене кров.

— Святе, — застережливо покликав князь, і хлопець зупинився.

— Пропонуєш мені нагодувати його з вени?! — прошипіла розлючено Кіт, і йому нудота підступила до горла від однієї думки про це. — Чи думаєш, що я не наважуся? Не забувай, Ві, на мене твої накази не діють…

У Вітольда не залишилося іншого вибору, крім як змиритися з цим. Увесь час поки Свят викачував з його сестри кров, князь ходив з одного кінця коридора в інший, поглядаючи зрідка розлючено на непритомного гібрида.

Свят справді зробив усе від нього залежне для порятунку хлопця. Він не тільки обробив його рани, а й поставив капельницю, щоб полегшити біль. Але це не допомагало. Щоразу поглядаючи через грати на прикутого ланцюгами до ліжка гібрида, Ві помічав усе нові і нові зміни в його зовнішності.

Життя поступово покидало його тіло. На його обличчі все більше виділялися обриси кісток. Високі вилиці, округлі очиці. Бліда шкіра набувала нездорового сіруватого відтінку. Губи зморщились і, здавалося зсихаються на очах. Він поступово перетворювався на мумію.

Якби Ві побачив його таким на вулиці, то навряд чи зміг би впізнати в ньому хлопчину з листівки.

І його серце… Ві не прислухався навмисно, просто зрозумів, що з кожною хвилиною воно б’ється все повільніше. Якось надривно, важко і гулко. Наче з останніх сил.

Вартовий також мав помітити це. Зрештою, він увесь цей час стояв поряд із дверима камери.

Ві мимоволі зупинився навпроти Вільгельма і, схрестивши руки на грудях, прислонився до стіни.

— Я думав, ти будеш захищати його…

— Я захистив, — безвиразно відповів йому вартовий.

— Ти ж розумієш, що він в такому стані зараз через тебе, — вказав Вітольд на замотану бинтами кінцівку гібрида, адже, це саме Вільгельм відрубав йому руку.

Вартовий несподівано розсміявся, і в його очах знову з’явився той божевільний блиск, що викликав у князя мороз по шкірі.

Вітольд мимоволі пересмикнув плечима і про всяк випадок відійшов від чоловіка подалі. Він знову відчував небезпеку.

— Що смішного? — зрештою запитав він.

Вартовий перестав сміятися і знизав плечима.

— З твоїх слів виходить, що в разі смерті хлопця, мене можна буде вважати його вбивцею.

— І що? — не зрозумів до чого веде вартовий Ві.

— Просто було б цікаво на це глянути.

Вітольд так і не зрозумів, що має на увазі чоловік. Чи що його розсмішило. Та й продовжити розмову їм не дали Свят і Кіт.

Наперекір усім страхам князя, дівчина мала здоровий і доволі таки бадьорий вигляд. Вона навіть не поблідла, хоча Свят і ніс в руках півлітровий пакет крові.

Вітольд намагався не витріщатися на сестру і не показувати наскільки сильно його злить уся ця ситуація. А особливо її непослух. І все ж, коли Свят зайшов в камеру і почав наповнювати паперовий стаканчик кров’ю його сестри, Ві не витримав і, загрозливо загарчавши, вишкірив зуби.

Свят одразу ж зупинився і, блідий і збентежений, подивився на нього.

— Я і так не впевнений, що це спрацює, — поборовши заціпеніння, мовив Свят, — якщо зволікатимемо…

— Я зрозумів, — не дав йому договорити Ві і повернувся обличчям до стіни. — Просто поквапся.

Як Вітольд не намагався, йому так і не вдалося приборкати інстинкти до кінця. Але навіть гуркіт у грудях не завадив йому прислухатися до того, що відбувалося в камері.

Він чув кожен шелест, кожен хруст і дзвін. Чув тихе переривисте дихання гібрида і важкий стукіт його серця. А тому безпомилково уловив момент його пробудження.

Він знав що хлопчина прокинувся ще до того як задзвеніли ланцюги, якими Свят прикував його до ліжка.

Було складно залишатися на місці. Хай як йому було жаль бідолаху, він усе ще залишався їхнім ворогом, жорстоким вбивцею, що виставляв своїх жертв напоказ. І з кожним ковтком він ставатиме сильнішим, здоровішим, небезпечнішим.

— Кіт, вийди, — не наказ, прохання, хоч і вимовлене крізь зуби.