Читати книгу - "Список Шиндлера"

коли хтось із гравців, кинувши кубик, доходить до фінішу. А рабин наче сховав кубики — і немає ніякої розв’язки. Амон вдарив його в обличчя вільною лівою рукою, і Левартов відчув у роті смак крові, котрий, недвозначно засвідчуючи, що він живий, влігся на язику.

Гауптштурмфюрер Ґьот тоді попросту залишив Левартова під стіною. Однак змагання, як вважали і Левартов, і Штерн, наразі просто відклалося на потім.

Штерн пошепки переповів це Оскарові в плашувському будівельному управлінні. Штерн, детальний оповідач, прихиляючись, зводячи очі до небес, заламуючи руки, живописав Оскарові всю історію.

— Не проблема, — розкотисто мовив Оскар. Він любив піддражнювати емоційного Штерна. — Навіщо так довго розповідати? На «Емалії» завжди знайдеться місце для працівника, який може зробити петлю менш ніж за хвилину!

Коли Левартов і його дружина прибули до табору при «Емалії» влітку 1943 року, рабин зіткнувся з тим, що попервах вважав невеличкими начальницькими дотепами на релігійну тему. Надвечір у п’ятницю в зброярському відділі DEF, де Левартов працював за станком, Оскар йому казав: «Що ви тут робите, рабі? Вам треба готуватися до суботи!» Але коли Оскар вручив йому пляшку вина для обрядового використання, Левартов зрозумів, що пан директор не жартує. До заходу сонця в п’ятницю рабина відпускали від верстата, і він ішов до свого бараку за дротом на задньому дворі DEF. Там, під мотузками, де сохло прання, він проводив кідуш[12] над чашею вина серед високих багатоповерхових нар. Звичайно, в тіні вишки СС.

Розділ 24

Той Оскар Шиндлер, який зліз із коня у дворі фабрики цими днями, і далі мав вигляд стереотипного магната. Він був шикарний, доглянутий, схожий на кінозірок Джорджа Сандерса і Курта Юрґенса, з якими його люди завжди порівнювали. Його жокейський костюм був пошитий на замовлення, чоботи сяяли. Він скидався на людину, до якої весь час ішов прибуток.

А потім він зі своїх заміських променадів повертався до кабінету нагорі й міркував над такими рахунками, яких ще не бувало навіть на такому химерному підприємстві, як DEF.

Поставки хліба з плашувської пекарні на фабрику-табір на Липовій вулиці являли собою кількасот хлібин двічі на тиждень і зрідка особливий знак уваги у вигляді половини кузова ріпи. Ці нечисленні високі, але легко навантажені машини, безумовно, у Ґьотових звітах множились і важчали, і такі довірені особи, як Хілович, продавали з вигодою для гауптштурмфюрера різницю між скромними подачками, що привозилися на Липову, і тими щедрими примарними караванами, які фігурували в комендантських звітах. Коли б Оскар узалежнювався від Амонових харчів, то кожен з його дев’ятисот працівників з’їдав би, напевне, сто грамів хліба на день, заїдаючи його юшкою раз на три дні. Самостійно і через управителя Оскар витрачав п’ятдесят тисяч злотих на місяць, купуючи на чорному ринку харчі для табірної кухні. Бували тижні, коли він мусив десь діставати понад три тисячі круглих хлібин. Він їздив у місто й домовлявся з німецькими господарями великих пекарень, маючи в портфелі райхсмарки і дві-три пляшки.

Оскар, здається, і гадки не мав, що того літа 1943 року був одним із найбільших незаконних годувальників в’язнів у Польщі; що та страшна тінь голоду, яка, відповідно до політики СС, нависала над великими фабриками смерті і над кожним дрібним нужденним місцем примусової праці за колючим дротом, зовсім не відчувалася на «Емалії», і це було небезпечно помітно.

Того літа сталася маса пригод, які поповнили міфологію Шиндлера: багато з в’язнів Плашува і майже всі на «Емалії» ледь не релігійно вірили в надзвичайну рятівну могутність Оскара.

На початку роботи кожної таборової філії старші офіцери з головного табору навідувалися в дочірню установу, щоб простимулювати працю невільників наочно й радикально. Важко точно сказати, хто з командування Плашува приходив на «Емалію», але в’язні й сам Оскар в один голос стверджують, що серед них приходив і Ґьот. А коли не Ґьот, то Лео Йон або Шайдт. Чи Йозеф Нойшель, протеже Ґьота. Жодного з них не буде несправедливістю згадати у зв’язку з наочною і радикальною стимуляцією праці. Хоч хто це був, але в Плашуві він уже встиг учинити якусь жорстокість чи взяти в ній участь. І тепер, прийшовши на «Емалію», вони помітили у дворі в’язня на прізвище Ламус, який повільно штовхав візок. Сам Оскар пізніше заявляв, що того дня прийшов саме Ґьот, який побачив, що Ламус працює повільно, і звернувся до молодого сержанта на прізвище Ґрюн — ще одного свого протеже, особистого охоронця, колишнього борця. І, звичайно, Ґрюн отримав наказ розстріляти Ламуса.

Тож він схопив чоловіка, а інспекція пішла далі табором. Хтось із цеху металообробки помчав до пана директора й повідомив тривожну новину Шиндлерові. Оскар з ревінням збіг сходами, ще швидше, ніж коли зустрічав панну Реґіну Перлман, і вискочив у двір, де Ґрюн уже приставляв Ламуса до стінки.

Оскар закричав: «Ви не маєте права тут це робити! Якщо ви тут почнете стріляти, в мене вся робота зупиниться. У мене надважливі військові контракти…» Це був стандартний аргумент Шиндлера; у ньому містився й натяк, що, коли Ґрюн затримає роботу фабрики, на нього особисто буде подано рапорт куди слід.

Ґрюн був розумний. Він знав, що решта інспекторів подалися в цехи, де стоїть страшний шум, гупають металеві преси, ревуть верстати, що їм геть не буде чути, стріляв він чи ні. Ламус для Ґьота чи Йона — то така дрібниця, що вони ніколи не завдадуть собі клопоту перевіряти, чи його страчено.

— А мені що з того буде? — спитав есесівець.

— Горілка підійде? — запропонував Оскар.

Для Ґрюна то був солідний приз. За цілоденну працю з автоматом під час операцій, за щоденні масові страти на сході — розстріли сотень людей — солдату видавалося півлітра горілки. Хлопці в чергу ставали на участь у розстрілах, щоб увечері в їдальні забрати пляшку. А тут гер директор пропонує йому втричі більше за те, щоб не стріляти.

— Не бачу пляшки, — відказав Ґрюн. Гер Шиндлер уже відвів Ламуса від стіни й підштовхував, щоб той швидше пішов.

— Зникни! — гаркнув Ґрюн на чоловіка з візком.

— Пляшку зможете забрати в моєму кабінеті по закінченні інспектування, — сказав Оскар.

Він уже брав участь у подібній торгівлі, коли гестапо ввірвалося до квартири фальсифікатора документів і виявило, серед інших підробок, майже завершений пакет арійських паперів для сім’ї Вольфайлерів (мати, батько, троє дітей-підлітків) — усі її члени працювали в таборі Шиндлера. Тож два гестапівці прибули на Липову, щоб забрати Вольфайлерів на допит, котрий привів би