Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

за турботами та за безсонними ночами.

— Як ти змарнiла, Гаїночко! — промовив Зiнько.

— Мовчи вже! Сам гарний! — вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку. — Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд їми мов хто чорним попiдводив.

— Може, ти? — шуткував Зiнько. — Ти ж примазувала оце колись.

— От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось iде!

В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дiд Дорош.

— Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! — вигадував Васюта.

— Сиджу… Сiдайте й ви!..

— Спасибi… Таки тобi полегшало, Зiньку? — питався Карпо.

— Полегшало…

— Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.

Зiнько махнув рукою:

— Про iдо думати!.. Хо-i би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я апаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав.

— Повинен урядник iзкаити!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожник; попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами своїми.

— Годi-бо. Карпи, облишмо це! — прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.

— I справдi, хай йому, Карпе, — сказав Васюта. — Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.

— Скажете.

— То видавай лиш нам зерно!

— Яке зерно? Нащо?

— Ото — нащо! А iце хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?

— Та де ж його сiяти?

— На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.

— Як то?

— Чи ти не знаєш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай — де та що сiяти!

Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах.

— Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!

— Братики мої рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. I вам, i дiдовi.

— От гляньте ви на його! — засмiявся Васюта. — Наговорив сiм мiшкiв гречаної вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло — Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiякої ласки, — нам треба твого зерна.

— Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!.. — казав Зiнько. — Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.

— А як же тиє си думав собi? — загомонiв Карпо. — Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.

— Правду, Зiньку, хлопцi кажуть! — озвався дiд Дорош. — Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!

— Хлопцi та й хлопцi! — гукнув Васюта. — Що цс за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють, бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,- то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..

Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.

— Мої ж ви добрi! — казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима. — Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..

— Не iюступимся нi ввiк! — промовив Карпо мiцним поважним голосом.

Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, i їй стало так, дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош.

— Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде, — хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося!

— От святе слово! — скрикнув Васюта. — Дай, боже, веселiше жити!

I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли.

Довго й Зiнько не мiг тiєї ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей, — вони ж i муки терпiли, їх несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тiльки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так їх смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за неї обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай її,- вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там — що бог дасть!..

VI. ЛIКИ

Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку… посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони