Читати книгу - "Колекціонер"

— Яке воно старе, — зауважив він, — поглянь, яка корозія.

Тоді тим самим тоном:

— Власне, я вирішив, що хочу з тобою одружитися.

Я нічого не відповіла і не подивилася на нього.

Він вів далі:

— Я попросив тебе прийти, коли буду сам, бо я дуже серйозно над цим думав. Я вдвічі старший за тебе, маю сприймати подібні речі спокійно — тільки Богу одному відомо, що це не вперше. Ні, я маю все закінчити зараз. Я вирішив, що маю припинити бачитися з тобою. Я хотів тобі це сказати, щойно ти прийшла. Я не можу далі жити, збуджений тобою. А якщо ти далі приходитимеш, буде так. Це не кружний шлях покликати тебе заміж. Я намагаюся, щоб зробити це було неможливо. Ти знаєш, що я за людина, що я міг би бути твоїм батьком, що я геть ненадійний. Та й не кохаєш ти мене.

Я сказала:

— Я не можу цього пояснити. Такого слова немає.

— Точно! — відказав він. Він відчищав руки бензином. Дуже спокійно і буденно: — Тож я змушений тебе попросити залишити мене і дати мені спокій.

Я дивилася на його руки, наче уражена блискавкою.

Він продовжив:

— У чомусь ти навіть старша за мене. Ти ще не пережила глибокої закоханості. Може, в тебе такого й не буде. Любов — вона звалюється на нас, чоловіків, сама. Мені знову двадцять, і страждаю, як страждав у двадцять років. З усією дивацькою ірраціональністю двадцятирічного. Може, я зараз зовні здаюся дуже виваженим, але це не так. Коли ти зателефонувала, я ледь штани не намочив від радості. Я закоханий старець. Комедійний штамп. І то бородатий штамп. Навіть не смішний.

— А чому ти думаєш, що я ніколи не закохаюся по-справжньому? — спитала я.

Він довго, страшенно довго відчищав руки. Відповів:

— Я сказав: «може».

— Мені ж лише двадцять.

— Дерево на зріст по коліно — все одно вже дерево. Але ж я сказав: «може».

— І ти не старий. Це взагалі не пов’язане з твоїм віком.

Він подивився на мене дещо ображеним поглядом, усміхнувся:

— Ти повинна залишити мені якусь можливість виправдатися.

Ми пішли варити каву на його маленький обшарпаній кухні, і я подумала, що в жодному разі не змогла б жити з ним власне з побутової точки зору. Огидна, недоречна хвиля буржуазної малодушності.

Він сказав, стоячи до мене спиною:

— Доки ти не поїхала, я гадав, що це все звичайні речі. Принаймні намагався так думати. Тому я отак збочив із твоєю шведською подругою. Щоб позбутися твоїх чарів. Але ти повернулася. До моєї душі. Поверталася там, на півночі, знову й знову. Уночі я, було, виходив із хати в сад. І дивився на південь. Чи розумієш?

— Так.

— Це була саме ти, розумієш. Не щось інше.

Тоді він додав:

— Оцей твій несподіваний вигляд. Коли ти щойно перестала бути дитиною.

— Який вигляд?

— Тієї жінки, якою тобі бути.

— Гарна жінка?

— Більш ніж просто гарна жінка.

Немає такого слова, яким можна було описати, як саме він це сказав. Сумно, майже неохоче. Ніжно, але з ледь відчутною гіркотою. І — щиро. Не дражнився, не відсторонювався. А просто від усього серця. Я всю розмову не підводила очей, але це змусило мене звести погляд, наші очі зустрілись, і я відчула, як між нами щось проскочило. Майже тілесний дотик. Щось, що змінило нас. Він сказав те, що для нього було найважливіше в житті, і я це відчула.

Він і далі не зводив з мене очей, тож я ніяковіла. А він усе дивився. Я попросила:

— Не дивися на мене так, будь ласка.

Він підійшов і взяв мене за плечі, а тоді лагідно повів до дверей. Він говорив:

— Ти дуже гарна, а інколи взагалі прекрасна. Ти чутлива, діяльна, намагаєшся бути чесною, тобі вдається водночас бути природною людиною свого віку і при цьому лишатися трошечки педантичною і старомодною. Навіть у шахи граєш дуже пристойно. Я б хотів, щоб у мене була саме така дочка. Мабуть, тому я так хотів тебе бачити ці кілька останніх місяців.

Він підштовхнув мене за двері обличчям уперед, щоб я не могла його бачити:

— Я не можу до тебе говорити так, щоб ти не розвертала до мене обличчя. І не озирайся, у жодному значенні слова. А тепер — прощавай, іди.

Я відчула, як він мить потримав руки в мене на плечах. І поцілував мене в тім’я. Підштовхнув уперед. І я пройшла три чи чотири сходинки вниз, а тоді зупинилася й озирнулася. Він усміхався, але це була сумна усмішка.

Я попросила:

— Будь ласка, постарайся довго не сумувати.

Він просто похитав головою. Хтозна, чи це означало: «Так, постараюся», чи «Ні, годі сподіватися, що воно швидко мине». Можливо, він і сам не знав. Але вигляд у нього був сумний. До глибини душі сумний.

Звичайно, у мене теж був печальний вигляд, але саме вигляд. Я насправді не відчувала суму. Чи то була якась неболюча печаль, не така, яка охопила мене повністю. Мені було якось навіть приємно. Хоч як погано це звучить, але так. Я співала дорогою додому. Це було щось романтичне, таємниче. Живе.

Я подумала, що справді ж не кохаю його. Отже, я у виграші.

І що ж сталося потім?

Перший день чи два я далі чекала, що він зателефонує, гадала, що це така собі примха. Потім я думала, що не бачитиму його місяцями, можливо, роками, і це здавалося абсурдом. Навіщо так? Якась неймовірна дурниця. Мені було огидне те, що здавалося тоді його слабкістю. Я тоді подумала: ну коли він такий, то й грець із ним.

Це протривало недовго. Я постановила вирішити, що це на краще. Він мав рацію. Краще одразу обірвати зв’язок. Я зосереджуся на роботі. Буду практичною, робитиму багато корисного і взагалі стану такою, якою насправді від природи не є.

Весь цей час я гадала: чи я його кохаю? Тоді, з огляду на те, скільки я мала сумнівів, певно, що не кохала.

А тепер маю записати, що відчуваю нині. Я знову змінилася. Розумію це. Відчуваю.

Зовнішність: я розумію, як це неправильно, який це ідіотизм — надміру перейматися зовнішнім. Відчувати хвилювання від поцілунку Пірса. Дивитися на нього іноді (тільки непомітно для нього, через його гордощі), сильно переймаючись його зовнішністю.