Читати книгу - "Колекціонер"

Неначе прекрасне зображення чогось потворного. Так, що забуваєш про потворність. Я розумію, що Пірс морально і психологічно потворний — примітивний, нудний, фальшивий.

Але навіть у цьому я змінилася.

Я уявляю, як мене обіймає Дж. П., пестить мене.

У мені є така собі збочена цікавість — тобто з огляду на те, скільки жінок він мав, і все, що він, напевне, знає про те, що робити в ліжку.

Я можу уявити, що він зі мною кохається, і мені не гидко. Дуже вміло, ніжно. Весело. Усяке уявляю, тільки не головне. А це ж усе життя роблять.

Але тут іще і його слабкість. Відчуття, що він, імовірно, зраджуватиме. І я завжди уявляла шлюб як таку собі юнацьку авантюру: двоє людей того самого віку вирушають разом у власну подорож, зростаючи разом, роблячи разом відкриття. Але я не маю чого розповісти йому, не маю чого йому показати. Він мені допомагатиме, а я йому ні.

Я так мало бачила світ. Розумію, що Дж. П. багато в чому є для мене своєрідним ідеалом. Його розуміння, що насправді важливе, його незалежність, відмова робити те, що всі. Він сам собою. Мені потрібна людина з такими рисами характеру. І я ні в кого не спостерігала цього так, як у нього. У декого в Слейді, здається, це є — але вони такі молоді. Легко бути щирим і чхати на правила, коли тобі так мало років.

Раз чи двічі я розмірковувала, чи це все не яка-небудь пастка. Як жертва фігури в шахах. Щоб я на сходах сказала: «Роби зі мною що хочеш, тільки не проганяй!»

Ні, я не повірю, що він би так учинив.

Скільки часу минуло. Два роки тому мені й не снилося, що я можу закохатися в набагато старшого чоловіка. Я в «Ледімонті» завжди виступала за рівний вік у парі. Пам’ятаю, що мені було чи не найбільш гидко, коли Сьюзен Ґриллет вийшла заміж за баронета — потвору, старшу за неї майже втричі. Ми з Мінні завжди говорили про те, що слід стерегтися татових однолітків (з огляду на М) і за «папіків» заміж не виходити. Я більше такої переконаності не маю. Здається, мені потрібен старший чоловік, бо тих хлопців, яких зустрічаю, я, по-моєму, завжди бачу наскрізь. А Дж. П. я не сприймаю як «папіка».

Але що з того? Я б могла всю ніч писати аргументи за і проти.

Емма. Коли вона перебуває на стадії між недосвідченою дівчиною і досвідченою жінкою, то це — жахлива проблема для того чоловіка. Калібан — це містер Елтон. Пірс — це Френк Черчилль. А Дж. П. — невже він містер Найтлі?

Звичайно, Дж. П. прожив таке життя і має про нього такі уявлення, від яких містер Найтлі перевернувся б у труні. Але містер Найтлі ніколи не міг повестися лицемірно, фальшиво. Бо не зносив акторства, егоїзму, снобізму.

І в них однакове ім’я, яке мені ну зовсім не подобається. Джордж. Може, в цьому є якась мораль.

18 листопада

Я не їла нічого п’ять днів. Трохи пила воду. Він носить мені їжу, але я не взяла ані крихти.

Завтра почну їсти знову.

Близько півгодини тому я встала і відчула, що ось-ось зомлію. Довелося сісти. Досі я не почувалася хворою. Просто поболював живіт і відчувалася слабкість. Але це вже було дещо інше. Попередження.

Я за нього помирати не збираюся.

Я не потребувала їжі. Я була сита по горло ненавистю до нього і його потворності.

Його злого боягузтва.

Його егоїзму.

Його калібанства.

19 листопада

Весь цей час мені не хотілося писати. Іноді бажання виникало, а потім сходило нанівець. Це щось таке, як змиритися. Щойно я запишу щось, як відчуваю, що вже не так гостро його переживаю. Але тепер вважаю, що це варто записати. Відзначити в записі. Він зробив зі мною це.

Приниження.

Та крихта дружби, людяності, доброти, яка була між нами, — її більше немає.

Відтепер ми вороги. Взаємні. Він казав таке, з чого я бачу, що й він теж мене ненавидить.

Він обурюється через моє існування. Саме так.

Він іще не до кінця це розуміє, бо поки що намагається бути зі мною чемним. Але він значно ближчий до того розуміння, ніж раніше. Невдовзі настане день, коли він отямиться і скаже собі: «Я її ненавиджу!»

Огида.

Коли я отямилася від наркозу, я лежала в ліжку. На мені була лише білизна, решту він, напевне, з мене зняв.

Того вечора я вперше по-справжньому розлютилася. Божеволіла від огиди. Його потворні руки жадібно торкалися мене. Стягували з мене панчохи. Яка мерзота.

Потім я подумала про те, що він міг зробити. І не зробив. Вирішила не скандалити.

Але мовчати.

Коли на когось кричать, значить, контакт іще є.

Відтоді я подумала про дві речі.

По-перше: він такий дивак, що міг роздягнути мене не подумавши, відповідно до якогось божевільного уявлення про те, як «правильно». Може, він гадав, що я не можу лежати в ліжку вдягнена.

А по-друге, то було ніби попередження. Про все, що він міг зробити, але не зробив. Його лицарство. І я з цим погоджуюся. Мені пощастило.

Але мені навіть страшно, що він нічого не зробив. Що він таке?

Тепер між нами незглибима прірва. Міст через неї не перекинути.

Він тепер каже, що відпустить мене ще за чотири тижні. Аби сказати. Я йому не вірю. То я його попередила, що готова його вбити. І вбила б. Не стала б замислюватися.

Я зрозуміла, яка я раніше була нерозумна. Зрозуміла свою сліпоту.

Я продалася Калібанові, як повія. Тобто я дозволяла витрачати на мене гроші, і хоча я говорила собі, що це справедливо, але ж це не так. Бо я від цього відчувала якусь непевну вдячність, поводилася з ним добре. Навіть дражнитися було добротою, і насміхатися, навіть плювати на нього. Навіть те, що я йому перебила стільки речей. Бо я звертала на нього увагу. А мала я бути з ним така, як буду тепер, — крижана.

Заморозити його на смерть.

Він абсолютно гірший за мене в усьому. Єдина його вищість наді мною — це те, що він може мене тут тримати. Оце його єдина влада. Він не може ні поводитися, ні думати, ні говорити краще, ніж я, — і близько не може так, як я, — тож він насів на мене, як той Морський Старець, доки