Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

цієї пісні! Лікар наче знову почув голос матері, побачив її добрі очі, які з любов’ю дивляться на нього. Як тільки мала почала декламувати, лікар почув ласкавий голос, що промовляв до нього. Він мусив прислухатися до цих слів, слідувати подумки за цим голосом. Отож лікар ще довго мовчки сидів, прикривши лице рукою. Коли ж нарешті виринув зі споминів та забрав руку з очей, то побачив Гайді, яка зі здивуванням дивиться на нього. Лікар взяв її за руку:

— Гайді, твоя пісня просто чудова, — сказав він, і його голос звучав набагато радісніше, ніж досі, — давай, коли зійдемо з пасовиська, ти мені ще раз її повториш.

У Петруся було достатньо часу, щоб вдосталь позлитися. Дівчинки стільки днів не було на пасовиську, а коли нарешті прийшла, коло неї сів старий дядько, і пастушок не міг до неї навіть підступитися. Він був страшенно роздратованим. Хлопчина став далеко позаду лікаря, який і гадки не мав, що є причиною злості малого, а бачити того не міг, та, стиснувши кулака, почав загрозливо розмахувати ним. За деякий час цього пастушкові видалося замало і він погрожував уже двома кулаками. Чим довше Гайді сиділа коло лікаря, тим несамовитіше та лютіше стискав Петрусь кулаки та розмахував ними у нього за спиною.

Тим часом сонце сягнуло того місця, коли, зазвичай, починають полуднувати: свого зеніту. Петрусь це дуже відчув, тож щосили заволав: «Обі-і-ідати пора!»

Гайді хотіла було принести торбинку з харчами, щоб пан лікар міг пополуднати, просто там, де сидів. Проте той відмовився, сказав що не голодний, попросив лише склянку молока. Він, мовляв, вип’є, а потім побродить по пасовиську та підніметься трохи вище в гори. Гайді вирішила, що також не голодна, і їй теж достатньо випити лише горнятко молока. А після цього вона повела б пана лікаря до великих, порослих мохом каменюк, де якось Щиглик мало не зірвався униз, та де ростуть пахнющі трави. Дівчинка побігла до Петруся, сказавши, що хоче горнятко молока від Білки для пана лікаря, а друге — для себе. Петрусь хвильку здивовано дивився на малу:

— А кому то всьо, шо в мішкові?

— А з’їж усе сам, але спочатку надій молока і то хутко, — відповіла мала.

Петрусь ще ніколи ніякої роботи не виконував так швидко. Справа була не стільки в кількості харчів, а в тому, що пастушок не знав, чим буде ласувати. Поки лікар та Гайді помаленьку пили своє молоко, Петрусь розв’язав торбинку. Коли вздрів здоровенний кусень м’яса, то аж затрясся від радості. Оглянув вміст торби ще раз, щоб пересвідчитися, що то не якась мана. Лише після цього шаснув рукою всередину, щоб нарешті насолодитися несподіваним дарунком. Проте несподівано нагадав собі, як тихцем за спиною старого пана погрожував кулаками, а той стільки надарував йому, невдячному, на обід. Петрусь пожалкував, що так робив, у нього було відчуття, ніби той вчинок заважав йому вийняти цей чудовий дарунок та по-справжньому посмакувати. Нарешті хлопчині здалося, що він знайшов вихід: рвучко скочив на ноги і побіг до місця, де стояв раніше. Там підняв руки долонями догори, на знак того, що більше не злиться і не тримає на когось кулаків. Петрусь стояв із простягнутими до неба руками доки в нього не з’явилося відчуття, що справу залагоджено, і його теперішній вчинок повністю виправив попередній.

Задоволений пастушок великими скоками повернувся до торбинки з харчами та з чистим сумлінням накинувся на смачний обід.

Тим часом лікар та дівчинка, прогулюючись полониною, милувалися краєвидами й мило бесідували. Та ось Кляссен зауважив, що пора йому повертатися в село, та й Гайді, мабуть, хоче ще побути зі своїми кізками. Проте їй така думка ніколи б не спала, бо тоді доброму панові лікарю доведеться йти полониною вниз самому-самісінькому аж до готелю. Мала виявила бажання пройтися з ним до хатини дідуся та навіть провести його трохи далі. Всю дорогу Гайді пройшла, тримаючи друга за руку та оповідаючи про місця, де кізки найбільш полюбляють пастися, а також, де найгустіше ростуть улюблені нею золотавий горицвіт, золототисячник та багато інших квітів. Мала знала, як називається кожна квіточка, що росте на полонині. Цьому її навчив дідусь. Літом він розповів їй про народні назви усіх цих квіток. Принаймні тих, які знав. Та ось лікар сказав, що їй вже пора повертатися. Вони попрощалися, і Кляссен закрокував стежиною, час від часу оглядаючись. Гайді стояла на схилі гори, дивилася вслід та махала рукою на прощання. Так завжди робила його донечка, коли він ішов з дому.

Цей осінній місяць видався напрочуд ясним та теплим. Кожного ранку лікар піднімався на полонину та мандрував околицями. Досить часто компанію складав йому Вуй. Вони спиналися на скелясті гори, де кивають верхівками поодинокі, обтріпані всіма вітрами старезні ялини та кружляють, скрикуючи мало не над головою, орли, бо це їх царина й домівка. Лікар отримував справжнє задоволення від бесід під час прогулянок. Його завжди дивувало, як Вуй багато знає про цілющі трави, що ростуть на полонині, при яких хворобах і як їх застосовувати; скільки гарних місць йому тут відомо: затишні ялини, під якими приємно пахне живицею,[20] густі смереки, під якими прохолодний затінок та аромат хвої, м’який, густо сплетений мох, який заполонив простір між покрученим корінням, а також дрібні квіточки, які щедро вкривають ситний альпійський грунт.

Старий також багато знав про життя та звички усіх великих і малих тварин, які живуть у горах, розповідав різні веселі історії про мешканців тріщин, заглибин, печер, а також верхівок ялин.

Час злітав для Кляссена майже миттєво та непомітно. Прощаючись вечорами з Вуєм, він часто повторював: «Добрий друже, кожного разу йду від вас із новими знаннями».

Частенько в найгарніші, найтепліші та найсонячніші дні лікар сходив разом із Гайді на високогірне пасовисько. Вони сідалися на тому ж скелястому виступі з гарним краєвидом, який уподобали собі з першого разу. Гайді знову декламувала вірші з бабусиної книги та розповідала всілякі історії, яких знала