Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

багато. Петрусь тепер часто сидів за їхніми спиною, вів себе сумирно й кулаками більше не грозив.

Ось так гарно й тепло підійшов до свого кінця перший місяць осені: вересень. Одного ранку лікар не виглядав таким веселим, як раніше. Він пояснив причину свого поганого настрою: сьогодні його останній день, завтра мусить повертатися до Франкфурта, а місцину цю полюбив так, неначе вона завжди була його домівкою. Отож йому тяжко тепер прощатися з тим, що таке миле серцю. Вуя з Полонини звістка про його від’їзд також дуже засмутила.

Він звик до цього добродія, з яким так приємно було посидіти та побалакати про всяке-різне. Гайді також стало сумно. Вона звикла проводити багато днів поспіль у компанії свого доброго друга. Тож ніяк не могла змиритися з думкою, що все закінчиться, і зі здивуванням та питально дивилася на лікаря. Проте нічого не можна було змінити: Кляссен мусив їх покинути. Він попрощався з дідусем і спитав Гайді, чи не хоче вона трохи провести його. Дівчинка йшла, тримаючи його за руку, і ніяк не могла звикнутися з думкою, що він їде назовсім.

Та ось лікар спинився і сказав, що дальше проводжати його немає потреби. Вони досить далеко зійшли додолу, і мала має повертатися. Він погладив кучеряву голівоньку дівчинки і промовив:

— Ну що ж, Гайді, мушу їхати звідси. Якби я тільки міг взяти тебе з собою до Франкфурта!

У малої нараз перед очима постали тіснява будинків по обидві сторони горбатих брукованих вулиць, панна Роттенмаєр, єхидна Тінетта і вона боязко запропонувала:

— Я би ліпше хотіла, щоб ви до нас приїхали.

— Твоя правда. Так буде набагато краще. Ну що ж, прощавай, Гайді, — лікар простягнув малій руку. Мала потиснула долоню доброго друга і глянула на нього: у того на очах виступили сльози. Він різко відвернувся і поспіхом закрокував стежиною. Гайді залишилася стояти. Образ привітного лікаря зі сльозами прощання ніяк не покидав її. В малої серце стиснулося від жалю. Нараз почуття переповнили її вщент, дівчинка голосно розплакалася і стрімголов кинулася навздогін Кляссену. Вона схлипувала й гукала:

— Пане лікарю! Пане лікарю!

Кляссен спинився.

Мала наздогнала його. Сльози горохом котилися з її очей, і вона нестримно хлипала:

— Я вже їду з вами до Франкфурта. Буду там, скільки скажете. Мені тільки треба повернутися й попередити дідуся.

Лікар почав заспокійливо гладити її.

— Ні, дорога дитино, — примовляв, як завше, привітно, — зараз і негайно не треба їхати. Як же ти поїдеш, не постоявши під ялинами за хатиною? Знову, на біду, захворієш у тому місті. Але знаєш, що? От коли я сильно занедужаю і буду сам-самісінький, приїдеш до мене? Можу я мати надію, що матиму хоч від когось підтримку та милосердя?

— Так, обов’язково приїду, — палко запевняла мала, голосно схлипуючи, — того ж дня! Як тільки зле себе почуєте. У мене ж крім вас та дідуся нікого більше з близьких немає.

Кляссен ще раз потиснув дівчинці на прощання руку й поспішно закрокував далі. Гайді залишилася стояти на місці й довго-довго махала рукою йому вслід, поки він не перетворився на ледь помітну цятку на горизонті, а потім взагалі не щез із виду. Коли лікар востаннє обернувся, щоб побачити дівчинку та залиті сонцем схили гір, прошепотів: «Там, вгорі, справжня благодать. Гори лікують душу й тіло. На бескидах починаєш знову відчувати радість від життя на білому світі».

Оповідка четверта
Зима в Дьорфлі

Навколо хатини лежало стільки снігу, що виглядало, ніби вона, потрапивши під ногу якогось велета, по віконця вгрузла в землю. Такі кучугури намело по всій полонині. Вхідні двері геть замело, аж до самого верху. Якби Вуй залишився на зиму в горах, він мусив би мало не кожного ранку вибиратися з хижки, як Петрусь-козопас. Кожного ранку хлопчина «виходив» із хатини через віконечко, стільки снігу випадало за ніч! Вистрибував надвір, де мороз, порівняно з нічним, дещо слабшав, і з головою поринав у кучугуру, лише шапка на маківці стирчала із замету. Потім Петрусь починав борсатися, розгрібати сніг у різні сторони, доки не стояв твердо на ногах. Мама подавала йому через рятівне віконечко велику мітлу, з допомогою якої хлопчина пробивався крізь снігові завали до вхідних дверей. Проте найбільше роботи було саме тут: мусив повідкидати сипкі снігові маси так далеко, щоб вони не увірвалися до хатини, коли відчиняться двері. Якби таке сталося, і сніг засипав би кухоньку при вході, всі, хто жив у хаті, були б відрізані від зовнішнього світу, а через віконечко пролізти міг лише Петрусь. Проте він не відчував себе взимку так уже й погано. Якраз навпаки: часи снігів та морозів мали свою принаду. Бо коли Петрусеві треба було вниз, у село, він пролазив крізь віконце, а мама пропихала йому вслід санчата. На них хлопчина з вітерцем добирався до села, а з’їжджати можна було велетенськими звивинами, бо вся полонина ставала чудовою сніговою трасою.

Вуй дотримав слова і зимував не на полонині, а в Дьорфлі. Як тільки випав перший сніг, старий позачиняв хатину, хлівець та шопку і перебрався з Гайді та кізками до села. Поблизу церкви та хатини священика у нього там була інша домівка, простора будівля, котра, проте, знала кращі часи. Колись це був мало не палац, який було добре видно з околиць. Проте пишнота споруди залишилася в далекому минулому. Тепер вона обвалювалася та обсипалася з усіх сторін. Колись будинок належав хороброму воякові, який вірою і правдою служив іспанській короні. За хоробрість та мужність його щедро винагороджували, отож став досить заможним. Повернувшись додому, в Дьорфлі, воїн спорудив розкішний будинок, де збирався доживати віку. Проте минуло не так багато часу, і герой воєн, який звик жити бурхливо, не міг змиритися з мирною