Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

class=stanza> Місяць тікає понад землею, і тільки гори світяться. Там, тільки там можна згадати Фейлінгу. Де ми бачили зорі, потрощені під фонтаном, і сідлали коней світанку. І тебе, володарко зітхань: з ногою, що стала на темну сходинку.

І її, мою володарку зітхань. Де вона тепер чекає, де її розпущене волосся, її безсмертні очі, її ідеальна скорбота? Чекає на мене. Я знав, що вона чекає, бо вона не приходила. Мої ночі минали у тиші, але були занадто напружені, щоб можна було назвати їх спокійними. Джіссавет чекала відразу по той бік темряви. Нічне небо у моїх снах пучнявіло, опускаючись на землю всією вагою руйнівної слави, що йшла слідом. В одному з таких снів я підняв руку і легенько торкнувся його пальцем, і воно тріснуло, як жовток, випустивши цілу лавину світла.

Узбіччями дороги невеличкими групами рухалися люди, розмовляли й сміялися стишеними голосами: їх шлях лежав на Нічний Ярмарок. Жодних ознак Телканової гвардії. Подумки я благословляв Тіалон: це, мабуть, вона робить усе, аби вберегти мене. Світляки в траві розганяли темряву, і святкова атмосфера наповнювала околицю, так наче ціла Долина пробуджувалася, оживала. В корчмі в селі Нуїллен, у старих спальнях, де ліжка відгороджувалися ширмами, простирадла були такі холодні, наче їх щойно привезли з полів.

* * *

В Нуїллені ми пробули два дні. За цей час корчма так переповнилася, що, як повів нам задишливий господар закладу, люди спали під столами. З вікна своєї кімнати я міг бачити невеличкі багаття, що їх селянські родини вночі розкладали на площі, аби спати біля них, загорнувшись у шалі. Увечері перед початком Ярмарку на вулиці раптом вирвалася музика, люди били в барабани й виспівували щось веселе; та ось Орем увійшов до моєї кімнати, несучи перекинуту через руку білу шату, очі йому блищали.

— Починаємо, евнеаньї, — промовив він. — Вже час.

Сам він був препишно одягнений у ткану золотом мантію, орнаментальну жорсткість якої пом'якшувало летке мереживо на зап'ястках. Над сяйвом, що сходило від тієї мантії — так бронза ясніла в світлі коминка — плив плаский білий трикутник його обличчя, увінчаний мертвотно-чорним волоссям. Він дивився на мене з таким захватом, наче я був якимось творінням його власних рук: прекрасним портретом чи коштовно оздобленим перснем. Його екзальтація не полишала місця ні для чого людського. По його сяючих, нестямних од екстазу, немилосердних очах я бачив, що його анітрохи не обходитиме, яких страждань я при тому зазнаю.

— Починаємо, — повторив він з легким смішком, од якого мені стислося серце. — Тобі треба одягтися.

Я мовчки роздягся й одяг ту шату, що він мені приніс. Шовк із шелестом сплив по моєму тілу, гладкий і холодний, як молочна ріка. Після цього жрець наказав сісти і зав'язав мені волосся ззаду срібною ниткою.

У дзеркалі відбилося світло коминка і моє обличчя, схоже на обгорілу стрілу. Під вікном чийсь голос горлав: «Скачи ж, моя чорна маленька кобилко».

— Ти все вивчив? — спитав Орем.

— Так.

— Завчив напам'ять?

— Так.

Мій погляд звернувся до малої пошарпаної книжечки на столі. Настанова з благодаті, авторства Лейї Теворової. Орем приніс її мені загорнутою в старі шовки кольору випалого зуба.

— Один з небагатьох примірників, які нам вдалося зберегти, — сказав він, втиснув книжечку мені до рук і наполегливо порадив запам'ятати перші сторінки. Це була книжка, що її Лейя написала в Алейліні, у вежі, де сиділа замкнена, у дні, які Орем називав Епохою Нещастя. Настанова для переслідуваних ангелом. Я відвів погляд од книжки й зустрівся очима з Оремом у дзеркалі.

— Ходімо, — промовив він. — Ти готовий.

На подвір'ї було повно людей: серед них ненастанно повторювалося слово евнеаньї, отож тепер, побачивши Орема й мене в яскравих одягах, гув’ялхі посунули вперед. «Евнеаньї!» — почулися вигуки. Власник корчми пробився через задні двері й наказав конюшим звільнити нам дорогу до карети. Цей змучений турботами чоловік із обвислим животом і вибалушеними блакитними очима з відчаєм дивився на натовп, який продовжував прибувати з вулиці. Зрештою, він сам кинувся в його гущу, рухаючи товстими руками, як ведмідь.

— Сюди, телмарон, — гукав він. — За мною.

Орем ступав уперед, посміхаючись і киваючи, задоволений мов той актор після успішної гри, ще й виставив руки, аби люди могли торкатися кінчиків його пальців. Мене не торкався ніхто: здавалося, що між ними і блиском моєї шати лежав панцир якогось невидимого обладунку.

— Молися за нас, — лементували вони. Небо над нами танцювало зірками. Коли я нарешті дістався карети, коліна мені підігнулися, і я замалим не зсунувся на землю. Хтось вхопив мене за лікоть і підтримав: Мирос.

— Гоп! — спонукав він, притримуючи відчинені двері карети. — Ти вже майже на місці. Просто постав ногу на приступку.

Я заповз усередину.

— Евнеаньї! Евнеаньї! — стогнав натовп.

Орем приєднався до мене, Мирос зачинив дверцята, й карета рушила. Усю дорогу до вигону я відчував на собі тріумфальний погляд жерця, а у вухах мені дзвенів зчинений гув’ялхі ґвалт. На місці Нічного Ярмарку я зійшов на траву біля високого намету. Його нап’яті стіни світилися, зігріті зсередини пишним рожевим світлом. Здавалося, всі нетлі з цілої Долини злетілися сюди, а перед наметом розтяглися ятки, прапори, смолоскипи Нічного Ярмарку.

Великий натовп зібрався біля дерев'яного помосту перед наметом; на помості сидів старий чоловік