Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

з ліміке на коліні. Одне його плече було вище за інше; у світлі смолоскипів він скидався на скелю. Прилаштував свій інструмент і торкнувся струн плектром зі слонової кістки.

— Я оспівую ангелів, — проголосив.

Орем взяв мене за руку.

— Дивися, евнеаньї! — прошепотів він, ликуючи. — Дивися, як вони тут, у Долині, люблять ангелів.

Натовп збився ще щільніше.

— Енавіалхі! — крикнув хтось. — Мирхавлі! — гукнув хтось інший, і це слово підхопили й понесли в натовпі, наче бурдюк з вином.

— Мирхавлі! Мирхавлі!

Старий на помості посміхнувся. Його обличчя розпашілося, і коли він знову заговорив, голос мав чистий, немов скупаний у сльозах. Той голос розтопився в звучанні струн — бо, хоч ліміке й означає «сміх голубки», та інструмент цей насправді не сміється, а плаче. Під супровід цих дзвінких звуків старий оповів

ІСТОРІЮ АНГЕЛА МИРХАВЛІ
О мій доме, пани з мого дому і панії з мого дому, послухайте казку чудову оцю, вона не зашкодить нікому. Була у рибалки дочка на ім’я Мирхавлі, на березі моря хатина їхня проста. Ясноока красуня не знала облуди й брехні, лиш правду казали її вуста. На березі сівши, діва співала пісні, і таким був ніжним голос її молодий, що риба радо на поклик його сама стрибала на берег з води. Опинялися риби враз на гарячім піску, так приходив кінець цілим табунам. Мирхавлі їх збирала тоді одну по одній, щоб віднести до міста панам. «Хто ж візьме за дружину діву красну оцю, Мирхавлі, доньку нашу любу? Адже вона змушує голосом рибу саму йти покірно на згубу». «Чи знайдеться людина така особлива, у злоті й багрянці такий молодик? бо інакше наша донька буде нещаслива, не зазнає заміжжя повік». Він був саме той чоловік, особливий, злото й багрянець у пана того молодого; плащ він носив шкарлатної пишної барви й шапку шитва золотого. Побачив на березі моря рибальське село і швидко наблизивсь до його. А був то місяць толай, і хмари у небі над ним клубочились грізно й розлого. Високий, як місяця промінь, тонкий, наче спис, трояндою пахне його чоло! Як наблизився він до дверей, місяця світло на плечі йому лягло. «Поглянь-но, дитино моя, наречений приходить з далекого краю до цих дверей. Чи готова ти своє життя з його життям поєднати у солодкий місяць фанлей?» «Ой ні, моя мамо, боюсь я цього чоловіка, боюся усмішки цього бороданя, боюся сміху його, очей його несамовитих холодного кольору вигнання». «Цить, дитино моя, і не кажи більш нічого. Підкорися слову моєму, інакше буде тобі зле. Ти підеш слухняно і вийдеш заміж за нього у солодкий місяць фанлей». І слухняно пішла за ним, і вийшла за двері Мирхавлі, пригнічена горем. Та узріла його, як він вийшов на берег і заволав понад морем. «Мамо», — гукав він, і голос його був дикий і холодніший за бризки, що ними вітер