Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Офіс Fairchild Space Company, Джермантаун, штат Меріленд, США, 20 грудня 1972 року
– Вернере, облиште ви це! Чесне слово, не варто так убиватися.
– Я не вбиваюсь, ви невірно розумієте мою реакцію на останні події.
– Але ж, Вернере!.. Ну, давайте ж нарешті поміркуємо тверезо.
– Гаразд, давайте міркувати тверезо.
– От скажіть, прошу, чим може обернутися закриття якоїсь однієї програми особисто для вас? А також для всіх нас. Скажіть, прошу.
– Але ж це не проста програма!..
– Що означає «не проста»? Чим саме вона не проста у порівнянні з іншими?
– Це Місячна програма, зрозумійте ж ви кінець кінцем…
– Ну то й що? Місячна програма чи якась інша – невелика різниця! Будуть у нашому житті ще й інші програми. Головне, щоб не припинялися розробка і будівництво ракет. Ви ж фахівець у цій галузі, хіба ні?
– Ракета балістична, призначена для обстрілу наземних цілей, ракета для орбітальних польотів і ракета для польотів на Місяць – це три різні типи ракет. Одна не може замінити іншу. Тому згортання Місячної програми, яка була справжньою метою всього мого життя, для мене особисто – це катастрофа. Ні, навіть більше: це немовби маленька смерть…
– Вернере! Менше патетики, будь ласка. І більше прагматизму.
– Не можу…
– Смерть Місячної програми, кажете? Маячня. Програми відкриваються й закриваються, а от хто помирає – то це люди. От торік, наприклад, помер містер Ферчайлд[123] – оце так, оце справді неповоротна втрата для всіх нас.
– Не треба мене повчати, будь ласка. Я знаю, що таке смерть близької людини! Адже цього року помер мій батько[124], якщо ви не в курсі…
– Справді?! О-о-о, перепрошую щиро, я не знав.
– Та й знати не могли. Зрештою, старому було вже далеко за дев’яносто… Але що таке особиста втрата, я знаю не з чужих слів. Я це відчув на власному досвіді, бо батька не замінить ніхто.
– То невже ви продовжуєте стверджувати, що?..
– Так, я продовжую стверджувати, що закриття Місячної програми для мене є тим самим, що і смерть батька. Дві настільки грандіозні втрати – і все за один цей рік, подумати тільки!..
Вони довго мовчали, уважно розглядаючи один одного. Нарешті президент Fairchild Space Industries спитав обережно:
– То що… загалом жодних надій?
– Жодних. Програму закрито, – мотнув головою містер Браун.
– Таким чином, політ Аполло-17[125] став останнім?
– Так, то був останній пілотований політ в рамках Місячної програми. Отже, сміливо можна стверджувати, що вчора вона добігла кінця в її нинішньому вигляді. Й тепер не потрібні ні нові потужні ракети, ні проект Місячної бази, ані, тим паче, місячних поселень.
– Невже зовсім не потрібні? Щось не надто віриться…
– У NASA мені пояснили, що для збирання зразків місячного ґрунту можна відправляти автоматичні й напівавтоматичні зонди. Це дешевше і безпечніше з точки зору відсутності ризиків для людських життів, ніж відправляти пілотовані експедиції. А з доставкою зондів впораються й наявні ракети. Отже, розробку нових потужних ракет мінусуємо, кошти платників податків заощаджуємо. Ти бач, які ж ми млодці!..
Містер Браун мерзлякувато зіщулився, пересмикнув плечима і прошипів крізь міцно стиснуті зуби:
– Пас-с-скуди…
– Вернере, а може, не варто аж так категорично?
– Варто. Все ж таки я був заступником директора NASA з планування космічних польотів, я їх усіх знаю як облуплених. Зрештою, саме мене називають батьком двох програм Сполучених Штатів у царині підкорення космічного простору – Космічної програми і Місячної програми. І раптом заявляти, що все це згортається лише тому, що росіяни не збираються висаджуватись на Місяць, бо не мають для цього сил і коштів! Що за маячня? Якщо ми і справді настільки випередили їх – то нам і карти в руки! Ми поза конкуренцією – беріть та й підкорюйте Місяць, а комуністи нехай подохнуть від заздрощів! Але якщо не можуть вони, то виходить, що це не потрібно й нам! З чого б це, раптом? Навіщо оглядатись на цих лузерів – якщо з’ясувалося, що росіяни і справді лузери…
– Але ж вам пояснили?
– Мені сказали, що вся Місячна програма з пілотованими польотами, з проектом місячної станції зараз і місячних поселень в перспективі – все це насправді фікція. До того ж для всіх це секрет Полішинеля… Точніше, для всіх, окрім мене, бачте! Бо в усьому NASA тільки один містер Вернер Браун щиро вірив у практичну реалізацію цієї маячні, всі ж інші знали, що таким чином ми лише втягуємо росіян у щурячі перегони на витривалість! Отож якщо вони здалися – що ж, ми досягли поставленої мети, можна згортатися.
Потім вони довго мовчали, аж доки президент не мовив стомлено:
– Ну гаразд, Вернере, годі вже бідкатися. Йдіть до себе – бо хоч би як там було, але ви поки що наш віце-президент. Fairchild Space має виконувати важливі поточні замовлення, а не лише посипати голову попелом через втрачені можливості, не забувайте про це. І ще…
– Слухаю вас? – містер Браун зупинився буквально на порозі кабінету.
– І ще, Вернере, не забувайте, що невдовзі Різдво. Тому веселіше на світ дивіться, будь ласка, веселіше! Усе, йдіть до себе.
Містер Браун так і зробив. Прямуючи коридором, щиро намагався піддатись загальному передсвятковому настрою, який вже незримо ширяв скрізь і всюди, придивлявся до сяючих облич і мимовільних посмішок. Навіть принюхувався, щоб вловити пахощі різдвяних ялинкових вінків, гарячого шоколаду та апельсинів… хоча святкові віночки з’являться на дверях кабінетів лише післязавтра, у п’ятницю – в останній робочий день перед початком різдвяних канікул.
Утім, щойно він зачинив вхідні двері власного кабінету, як святкові ілюзії негайно зникли всі до останньої, натомість змінившись абсолютно новою реальністю. Хоча… не такою вже й новою! Швидше навіть добре забутою старою, бо на стільці за приставним столиком сидів виснажений чоловік у смугастій робі, на якій біля перевернутого червоного вінкеля був позначений його табірний номер – 2106.
– Гер Кондратюк?! Чим зобов’язаний? Чому саме сьогодні?..
– Так, гер штурмбанфюрер, в’язень двадцять один нуль шість без вашого наказу прибув на побачення. Сам прибув, без конвою, майте на увазі.
– Вибачте, гер Кондратюк, я увімкну кондиціонер, бо ви принесли із собою жахливе амбре свого табірного барака.
– Нюхайте, гер штурмбанфюрер, нюхайте! Так тхне ваше минуле. Робіть що хочете, але такою є реальність, нічого не вдієш.
– Ну гаразд, як хочете.
Містер Браун всівся на своє місце, глибоко вдихнув, повільно видихнув. Заспокоївшись, нарешті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
