Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

тобі вийти до журналістів і згодувати тим псам якусь історію. Що подумає суддя, якщо Сара і Джаспер матимуть самотнього батька без доходів?

Чендлерові несамовито хотілося зацідити в це самовдоволене лицемірне обличчя. Він подивився в протилежний бік кабінету, де сиділа решта його команди. Сержант не хотів, щоб всі вони пішли на дно разом із його кораблем. Джим мусив підтримувати стареньких батьків, Таня мала трьох дітей. Нік лише починав, а Лука… ну, якраз із ним усе буде гаразд.

Будь-хто з Мітчевих клонів виживе, як таргани під час апокаліпсису. До того ж Ендрюс мав рацію: якщо він втратить роботу, це буде на руку Тері.

Зціпивши зуби, Чендлер вийшов із дверей. Спалахи камер засліплювали, запитання репортерів намагалися пробити броню, а промені прожекторів заганяли в рамки. Спробувавши опанувати себе, сержант підняв руку. Усі запитання стихли.

Чендлер передав навколишньому натовпу найновішу інформацію. Повторив загальновідомий опис Ґабрієля, попросив, щоб люди, побачивши його, не наближалися, а натомість телефонували в поліцію, і закінчив промову, закликаючи громадськість не виходити з будинків.

Коли сержантова промова закінчилася, знову полилися запитання. Наскільки Ґабрієль небезпечний? Чи правда, що вони спочатку тримали його під замком, а потім дали втекти? Чи може він підтвердити особи шістьох жертв? Чи є шанс, що він продовжить вбивати? А другий підозрюваний досі під арештом? Чому другий підозрюваний досі під арештом? Засліплений світлом Чендлер відповів на всі запитання. Він навіть пояснив, як саме Ґабрієль утік, повторивши офіційну версію: процедурна помилка, звинувачувати слід не когось конкретного, а всю систему.

Відповідаючи, чоловік оглядав юрбу. Попри прохання розійтися, скидалося, що натовп лише набрякає, і він розглядав обличчя, шукаючи Ґабрієля, який заховався поміж них. Щоб повернутися, Джонсон мав бути надзвичайно сміливим або недоумкуватим, однак він уже довів свою спритність та безстрашність. Чендлер шукав у натовпі бороди й капелюхи, прості маскувальні засоби, якими міг скористатися Ґабрієль. Шукав засмаглі обличчя і чоловіків певного зросту. Ніхто з них не був схожий на Ґабрієля, тож сержант попросив журналістів розійтися до ранку і дати поліції робити свою роботу.

Чендлер прокрався назад до відділка, почуваючись зловмисником. Тепер він теж брав участь у змові. Брехав пресі.

Однак просто зараз Чендлер не мав часу обдумувати свою нещирість. Він зосередився на тому, щоб упіймати Ґабрієля і відповісти на одне запитання, що давно кружляло у нього в голові. Чому Ґабрієля так зачаровує потреба вбити Гіта, що він добровільно дав заарештувати себе і чекав вдалої — майже — нагоди для нападу?

Можливо, було щось, про що він не здогадався запитати у Гіта. Чендлер пройшов крізь контору до камер. Гіт підійшов аж до дверей.

— Я не розмовлятиму ні з ким без мого адвоката.

— Послухайте, пане Барвелл… Гіте. Я не думаю, що ви якось до всього цього причетні, — почав Чендлер.

На мить запала тиша, а тоді пролунала розлючена відповідь:

— Трохи запізно для таких заяв. І якщо я ніяк до цього не причетний, можна мені вже піти?

— Ми мусимо вбезпечити вас, поки не знайдемо Ґабрієля. Я переконаний, що він досі полює на вас. Думаю, він дав себе заарештувати тільки для того, щоб підібратися до вас.

Ув’язнений похитав головою.

— Але чому? Я його навіть не знаю.

— Я намагаюся дізнатися про це.

— Якщо ви мене випустите, я буду неподалік. Або можете вивезти мене з міста під наглядом. У броньованій машині чи як захочете.

— Я не можу цього зробити, вибачте. Тут ви в безпеці.

— Чорта з два! Принаймні за стінами цієї камери я маю шанс утекти. Зважаючи на те, як ви переконані, що він полює на мене, вам чудово вдалося допомогти йому опинитися неподалік і спробувати мене прикінчити. А потім ви дали йому втекти. Тож пробачте, що я не приголомшений вірою у ваші сили.

— Я знаю, що ви гніваєтеся, пане Барвелл, але ми маємо право тримати вас тут, якщо переконані, що вашому особистому добробуту щось загрожує.

— Що ж це за така прибацана система?

— Вона може зберегти вам життя.

Крізь шпарину в дверях Чендлер бачив, як вкрилося брижами чоло підозрюваного.

— Може. Оце так заспокоїли.

Чендлер помітив, що Гіт послабив захист, коли його спроба домовитися про звільнення не вдалася, і вирішив поставити йому хитре запитання:

— Як гадаєте, Ґабрієль свідомо обрав вас?

Гіт зітхнув і знизав плечима.

— Будь-хто міг голосувати на дорозі. Я опинився у невдалий час у дуже невдалому місці.

— І не було ніяких ознак? Геть ніяких?

— Ознак чого?

— Що він запланував для вас щось інше.

— Ні, як я вже казав вам незліченну кількість разів, усе було гаразд. Нічого, крім розмов на загальні теми… — Гіт змовк, утупившись у бічну стіну, а потім повернувся до Чендлера. Зморшки знову помережали його шкіру. — Здається, його заінтригувало моє ім’я. Більше, ніж усе інше. Моя мама любила «Буремний перевал»[18], але вирішила, що назвати мене Гіткліфом буде жорстоко… однак він повторював моє ім’я так, наче в цьому було щось особисте. Пам’ятаю, що запитав, чи знав Ґабрієль ще якогось Гіта, але він похитав головою. Чому? Думаєте, я нагадав йому когось?

— Ми спробуємо довідатися про це, — пообіцяв Чендлер.

38

2002

Тягнулися довгі й невблаганні дні, пошуки закінчувалися. Остаточна доля Мартіна залишалося офіційно невизначеною, але неминучою. Уже минуло понад три тижні й швидко наближалося Різдво.

Чендлер спостерігав за всім із передніх рядів, бачив, як найманці — навіть підліток із околиць ріки Муррей — щоранку ховають до кишень готівку, перш ніж розпочати новий день удаваних зусиль. Артура вмовляли їхні фантастичні ідеї, а також графіки з діаграмами, що їх малювали юрми екстрасенсів та медіумів: вони запевняли, що знають, де Мартін, і можуть йому розповісти, якщо він дасть їм грошей — підгодує їхні духовні таланти матеріальною готівкою. Навіть того ранку один із найманців, якийсь шаман із Дарвіна на ім’я Блазз, виклав свою нову теорію про те, що саме Мартін шукав у лісі: приховану печеру, де на початку XIX століття якийсь грабіжник закопав золото.

Чендлера це так роздратувало, що довелося вирушити на пошуки Мітча, уособлення розважливості.

— Ти це чув?

— Я чув, — озвався Мітч. Схоже, все це його анітрохи не дратувало, і Чендлер лише більше завівся.

— Ми не можемо допустити, щоб це тривало далі.

— Ми тут для того, щоб усе відбувалося мирно, і не мусимо перевіряти, що верзуть ці диваки. Це не наша робота.

— Я вже насправді не знаю, що в мене за робота, — зізнався Чендлер.

— Не підводити погляду і перечекати, — нагадав