Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 84
Перейти на сторінку:
його напарник.

— Про таку роботу полісмена ти мрієш? Сидіти собі й не заважати родині власноруч знищити себе?

Мітч не відповів, виплюнувши жуйку в багнюку під ногами.

— Злитки завбільшки з футбольні м’ячі, — виголошував Блазз на повне горло, пишномовно й переконливо.

— Немає ніякої печери, нафаршированої золотом, — заперечив Чендлер, не в змозі пропустити це повз вуха.

— Вітер мені розповів, — пояснив шаман, акцентуючи голосом щиру віру у свої слова.

— Вітер? Нісенітниця.

— Те, що ви цього не розумієте, офіцере, ще не значить, що це неправда, — промовив Блазз; кучерики його волосся танцювали на голові попри піт, який котився скронями.

Чендлер підійшов ближче.

— Я розумію, що ви не проти поцупити гроші старого, але не годуйте його таким лайном.

— Це не лайно. Мені розповів вітер. Я відчуваю такі речі.

— Однак поки що ваші відчуття не знайшли Мартіна, чи не так?

— Ми вже близькі, — прошепотів Блазз.

«Близькі до того, щоб приєднатися до Мартіна, якщо ти це продовжуватимеш», — подумав полісмен.

— Зосередьтеся на пошуках. Досить уже цих духовних побрехеньок.

Блазз узявся видавати хрипи, ковтати ротом повітря, розмовляючи дивною мовою (що звучала так, наче у нього напад), плюватися й ригати. Понад усе Чендлерові хотілося викликати гелікоптер і відправити цього пройдисвіта геть. Але Блазз раптом змовк, а потім оголосив:

— Тепер ви проклятий, офіцере. І пам’ятайте: ці пагорби — мої друзі, а не ваші.

Чендлер підійшов ближче.

— Це що, погроза?

— Це було прокляття.

— Яке що робить?..

Блазз усміхнувся. Чендлер підійшов ще ближче, збираючись витрясти з нього правду силою, аж раптом хтось схопив його за плечі. Це був Артур.

— Що ви робите, Чендлере?

Просте запитання вразило хлопця. А й справді, що він робить?

Артур повів далі:

— Ці люди просто намагаються допомогти. — Чендлер витріщився на нього. Літнього чоловіка, безсумнівно, ввели в оману. Точна мета Чендлерового перебування тут, можливо, загубилася у порохах і між деревами, але він пам’ятав один із головних принципів: захищати громадськість.

— Вони не намагаються допомогти, Артуре. — Прийшов час старому дізнатися сувору правду. — Вони тут лише для того, щоб витягнути ваші гроші. Уся ця балаканина про божественне втручання і знамення. Вони просто намагаються ошукати вас.

Він це сказав. Чендлерові одразу зробилося легше, земля більше не висмоктувала енергію з його кінцівок.

Відповіддю був простий кивок. Тиск повільно повернувся, знову приковуючи хлопця до землі.

— Я це знаю. Я вірю в Бога, але я не дурень, Чендлере.

Хлопець насупився.

— Тоді чому?

— Якщо очі когось, кому я заплатив чи ні, можуть знайти мого сина, я все віддам. Гроші, будинок, безсмертну душу. Це не має значення.

Чендлер не знав, що сказати. Він помилявся щодо цього літнього чоловіка. Він добровільно сподівався, осідлавши слабеньку надію, що хтось із цієї круговерті знайде Мартіна, його сина. Чендлер подумав про Тері й їхню новонароджену дитину. А якби на Артуровому місці був він? Думати про це не хотілося.

Це була переломна мить для Чендлера. Раніше він хотів пошвидше залишити дичавину й покинути пошуки, а тепер помітив, що зріднився з батьком і сином, пережив із ними біль; Артур щодня втрачав вагу, наче віддавав хащам якусь частину себе — ритуальну жертву, щоб повернути свою втрачену дитину. Щодня його бочкоподібні груди стискалися від страху, гучний голос зробився ледь чутним поза дзижчанням комах у кущах; чоловік шукав доброзичливості від людей, шукав у інших надії. Він говорив про дім, про родинну бухгалтерську фірму, яку збирався передати Мартінові, але син не виказував ані нахилів, ані бажання піти батьковими стопами в бізнесі. Він говорив про свою дружину, Сильвію, боявся, що вона ніколи не зможе як слід оправитися, щоб бути гідною матір’ю сину, який у них залишився; просто відмовиться від малого, тому що підвела старшого. Жінка проводила цілі дні в готелі, обклавшись світлинами свого зниклого сина. Отримані від колег і друзів фотографії, яких вони ніколи не бачили, перетворилися на гірко-солодку скарбницю: Мартін з друзями й подругами, непритомний від алкоголю чи танців на якійсь випадковій вечірці у когось вдома. Це були кадри з їхнім сином у дії, щасливим і впевненим, він гуляв, тинявся і дряпався кудись на просторах дичавини. І саме ці світлини з сином у хащах били найболючіше. Чимало ночей вони проводили в сльозах, аж поки не заколисували себе, загубившись у щомиті глибшому горі.

Саме тому Чендлер виявив, що хапається за будь-яку нагоду відволікти літнього чоловіка. Сьогодні їхньою темою були вправи, Артур стверджував, що ніколи в житті так багато не ходив, і шкодував, що не зберіг такої-сякої форми, щоб швидше прочісувати місцевість.

— Головне не швидко прочісувати місцевість, а робити це ретельно, — заспокоїв його Чендлер, ідучи поруч, за крок від тіні чоловіка, який своєю чергою тримався за крок від синової тіні. — Ви казали, що він любив бути на природі.

— Любив… любить. Я цього ніколи не розумів. Можливо, я не можу цього оцінити. Яке тут усе велетенське. Як почуваєшся, коли живеш тут.

— Це було б не дуже приємно, — запевнив його хлопець. — Єдині сусіди — тисяча змій і мільйон павуків.

Почувши це, хлопчик обернувся з широко розплющеними від захвату очима.

— Справді? Кру-у-у-уто, — сказав він, протягнувши «у» добрих п’ять секунд, перш ніж батько нагадав йому дивитися під ноги.

Артур потягнувся, щоб повернути малого на стежку. Він уже ділився з Чендлером своїм занепокоєнням, що його меншому синові не слід робити цього, а надто в такому віці… та й у жодному віці. Він з народження рівнявся на Мартіна і тепер щодуху намагався збагнути, що змусило його брата піти сюди самотою. І залишитися тут. І відмовлятися бути знайденим. Артур зізнався Чендлерові, що він не мав що розповісти малому. Що він міг сказати йому, крім брехні або безкомпромісної правди? Хлопцеві було соромно, що він теж нічого не може запропонувати літньому чоловікові, нічого, крім здушених слів і жахливого, сповненого провини полегшення, що це сталося не з його сім’єю.

39

Розділивши місто на зони, Мітч відправив кілька груп на полювання за Ґабрієлем; не тому, що сподівався знайти його, а бажаючи заповнити вулиці заспокійливою присутністю поліції.

Наказано було зупинитися й ретельно все обшукати — «Можете його загнати, щоб заарештувати», як висловився Мітчелл. Людей поділили на пари: Лука з Йоганом, Таня з Джимом. Ніка вкотре залишили стирчати за стійкою разом із кістяком інспекторової команди, Ропером, Фло, Маккензі та Саном.

Знову втративши напарника і не виконавши обіцянки вже скоро залучити молодого констебля до дій, Чендлер вийшов із відділка. На обличчі

1 ... 61 62 63 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "55, Джеймс Деларджі"