Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 54

Навіть найчарівніші ночі закінчувалися, а за вихідними починалися будні.

У такому чергуванні Богдан бачив баланс, необхідний людині ритм, щоб не розслабитися і не знесилитися від напруги. Однак цього ранку він насилу стягнув себе з ліжка. Мало того, що їх казка мала якщо не закінчитися, то перерватися на невизначений термін, так Богдан ще й не страшенно виспався.

Прокидався разів п'ять посеред ночі, здригався, вдивлявся в темряву, скидаючи з себе кайдани каламутних кошмарів.

Навіть кава не допомогла. Проте скаржитися Богдан не звик і навіть словом не обмовився про своє паршиве самопочуття, випромінюючи оптимізм і добродушність, усе те, на що і заслуговував Мирослав цього ранку.

Сам Мирослав з кожною хвилиною посміхався менше, мабуть, переживав, що Білецький вийде з ним на зв'язок.

– Послухай, любий, – м'яко погладив його по потилиці Богдан, щойно Мирослав зачинив пасажирські двері автомобіля і пристебнув ремінь. – Якщо Білецький подзвонить, одразу зателефонуй мені чи хоча б напиши повідомлення. Сам нічого не роби, будемо діяти разом, зрозумів?

Дочекавшись невпевненого кивка, Богдан завів мотор, вивів авто із двору.

На вулиці лежав сніг, Богдан ледь не послизнувся на ньому, зачиняючи ворота. «Ну ось, день починається не дуже», – подумав він, згадуючи ще одну легенду з дитинства. Мама якось розповіла, що раніше люди стежили, як вони встануть із ліжка і вийдуть з дому, а якщо падали на порозі, то поверталися, дивилися у дзеркало і лише потім покидали хату. Вік ніколи в таке не вірив, а Богдан сприймав за чисту монету. Мама навіть думала, що він пізніше піде її стопами.

– Тебе в гуртожиток підкинути?

– Так.

Ще в будинку вони домовилися, що не даватимуть Білецькому та його посіпакам навіть шансу роздобути компромат на мера. Тому з машини Мирослав вийде на якійсь безлюдній вулиці біля гуртожитку, а шлях, що залишився, пройде сам.

– І що буде далі? З Білецьким, – після паузи уточнив Мирослав.

– М-м-м, що саме тебе цікавить?

– Його посадять, так?

– Сподіваюся, що посадять, – Богдан підбадьорливо посміхнувся йому. – Розумієш, якщо люди вимагатимуть справедливості, прокуратурі доведеться взятися за справу. Ну, а ми їх підштовхнемо. Кіра вже займається матеріалом про хабарництво в органах. До речі, – згадав Богдан і ввімкнув смартфон у кріпленні на панелі. – Я відправлю тобі номер Кіри, запиши його.

– Навіщо?

– Про всяк випадок, – знизав плечима Богдан.

Він не відразу помітив, з яким обличчям дивився на нього Мирослав.

Але коли обернувся, одразу уточнив:

– Що?

– На випадок, якщо з тобою щось станеться?

– Ні, на випадок, якщо тебе, наприклад, треба буде швидко підібрати біля гуртожитку, – терпляче пояснив Богдан. – У місті є купа місць, куди мені потикатися не можна, ти ж знаєш, малий.

– Чи є якась небезпека?

– Небезпека завжди є, ми ж проти Білецького воюємо, – уточнив Богдан.

І одразу ж пошкодував про це.

Сказав зайвого, чорт забирай, при Мирославі, який і так у стресі котрий день був. Тепер той розвернувся до дверцят і навіть на спроби Богдана розговорити його ніяк не реагував. Повертаючи на кільцеву, Богдан думав, як його заспокоїти, але не збрехавши.

Зупинившись за двісті метрів від гуртожитку в тіні дерева, Богдан заглушив мотор. Він взяв Мирослава за руку, перекреслюючи всі його спроби відкрити двері і піти без попередження.

– Мені нічого не загрожує, ти віриш? Мене захищає мій статус. Хто вбиватиме мера, скажи? Такий галас підніметься.

– Вбивати? – повторив Мирослав шоковано.

«Знову я облажався».

– Ну, це просто приклад. Будь-який інцидент зі мною провокує надто багато галасу, а це Білецькому не потрібно.

– Мабуть, так.

Стиснувши Богданову руку на прощання, Мирослав ледь помітно посміхнувся, взяв у руки рюкзак з речами і випурхнув на морозну вулицю. Ні разу не обернувся, хоч Богдан одразу не поїхав. Це було б безглуздо, сигналити йому в спину?

Але Богдан посигналив.

Дорогою до роботи він зрозумів, що забув купити таблетки від алергії.

Чортихнувся і звернув на другорядну вулицю, пригадуючи адресу аптеки. Реакція Мирослава вибила його з колії, тепер Богдан думав про це. Цілий день доведеться їм бути далеко один від одного і тільки ввечері, якщо пощастить, він заспокоїть Мирослава, змусить викинути всю цю дичину зі своєї голови.

Таємні стосунки – не так романтично, як показували у кіно…

На другому повороті Богдан мигцем помітив щось не те. Секунди три у нього пішло на те, щоби побачити конкретну причину свого занепокоєння. У нього з'явився «хвіст»: сіра «хонда» трималася на відстані десяти метрів, але не ховалася. Богдан помітив її ще біля гуртожитку Мирослава, а потім він повернув взагалі в інший бік, по суті навіть трохи назад від'їхав, але та машина пройшла точно той самий маршрут.

Що робити?

Номерний знак не роздивитися з такої відстані, водія теж… Навряд чи ці люди навіть заговорять з ним, помотаються містом, подіють йому на нерви з надією залякати, та й зникнуть врешті решт.

Він зупинився біля аптеки.

Купив пігулки і вийшов на вулицю.

Ці хлопці, хоч би ким вони були, припаркувалися поряд, обступили його машину і явно хотіли щось повідомити.

– У вас якісь проблеми, панове? – Богдан протиснувся повз двох здороваків до свого автомобіля. – Приходьте до мене у прийомні години. Побалакаємо.

Він потягнувся відчинити двері і тоді відчув укол у плече.

Різкий та болючий.

«Що за хрінь?» – збирався обуритися Богдан, вже відкрив рота, але на слова сил не вистачило. Ноги підкосилися, рука, якою він спробував схопитися за автомобіль, миттєво ослабла. В голові запаморочилося, він впав і відключився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍