Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Мене влаштовує, — дівчина усміхнулася, м’яко вивільняючи руку, а потім роблячи ще один ковток із келиха. — Дуже смачне.

— Я радий, — навіть не став продовжувати, приймаючи таке її закриття теми. Напевно, це питання ще нагадає про себе. Якщо, звичайно, їхня історія не обмежиться єдиним побаченням.

— А що подобається тобі? Розкажи про себе.

Якийсь час Гліб збирався з думками, граючи виделкою, Настя навіть, грішним ділом, подумала, що відповіді їй не буде, а потім заговорив.

— Я працюю тут, — вказав у підлогу. — Живу… там, — потім тицьнув кудись у сторону міста у вечірніх вогнях. — А подобається мені… ось, — вказав на дівчину. Уже не пальцем — долонею. — Потанцюймо? — за столом зібралися справжні майстри, які вміли змінювати теми, піднявшись зі стільця, Гліб запропонував руку, за яку Настя з радістю вхопилася.

Пам’ятала, що він непогано танцював на дні народженні Метелика й була зовсім не проти повторити досвід.

Повторення вийшло вдалим.

— Ти ніколи не танцював? — відчуваючи в партнері впевненість, силу, потрапляючи під дію його ауру, Настя обвила шию чоловіка руками, закидаючи голову. У його руках і звалитися не страшно — втримає. І керувати не треба — сам поведе. Ідеальний партнер.

— Як усі діти, — знизав плечима, схиляючись до неї, торкаючись губами кінчика носа. Настя не ухилилася й не злякалася — тільки усміхнулася, слухняно переставляючи ногу, коли він укотре почав 'наступати'. — Трохи танцював, трохи грав на гітарі, але, взагалі, я хокеїст.

— Хокеїст? — Настя розплющила очі ширше, висловлюючи подив.

— Не очікувала?

— Ні, думала, що всі хокеїсти без передніх зубів і з величезними плечима, хоча… — завдяки нагоді, плечі промацати вона могла — що і зробила. — Плечі підходять.

— Дякую, — Гліб усміхнувся, притискаючи дівчину трохи ближче, ніби як цього вимагав танець, а насправді так просто приємніше. — Моя хокейна кар’єра й закінчилася з першим вибитим зубом, не моїм, можеш не дивитися так зацікавлено… Просто мама колись прийшла на тренування, побачила… загалом, іноді легше піти в плавання, ніж пояснювати жінці, що чоловіка прикрашають шрами.

Настя хмикнула, згадуючи Андрійка. Вона прекрасно розуміла і маму, і Гліба. Її братик теж часто приходив із поля 'сварки' — чи то будь футбол або якась інша винятково дійсно хлопчача забава, весь у синцях, мама хвилювалася, вона теж, але йому ж не заборониш — потрібно кудись дівати енергію.

— Але танцюєш ти теж добре, — ніби бажаючи підтвердити її слова, Імагін зробив феєричний випад, різко розвертаючи дівчину і схиляючись нижче.

— А цілуюся як, мммм, Насте, взагалі казка.

Ну і підтвердив. Добре цілується. Настя не сумнівалася в цьому ще з тієї ночі, яку провела у нього у квартирі, доказів не те щоб сильно потребувала, а ось від закріплення знань не відмовилася.

Потім вони знову танцювали, їли, танцювали, цілувалися, дивилися на місто, виглядаючи дахи знайомих будівель, рахували зірки, знову цілувалися.

Уже позіхаючи, підібравши під себе ноги та відкинувшись на м’яку подушку пасажирського крісла, несучись по нічному місту в бік будинку, Настя не могла перестати усміхатися. Знала, що Гліб періодично поглядає на неї, але не розплющувала очі, знову і знову смакуючи події вечора. Цю його романтику, яка стала приємною несподіванкою, дійсно незабутньою.

Машина знову зупинилася за аркою, Гліб заглушив мотор, повернувся до Веселової.

— Ну що, як оціниш вечір?

Довелося розплющити очі, повертати голову, дивитися, світячи блискучими райдужками в сторону напруженого чоловіка, який цілком серйозно чекає відповіді. Абсолютно щиро сумнівається й чекає вердикту.

— Його треба оцінювати? — вважаючи, що дівчаткам належить лоскотати нерви представникам сильної статі, Настя вирішила відповісти запитанням на запитання.

— Ти так цього боялася, що я просто зобов’язаний знати — підтвердилися страхи чи ні.

— Я не боялася, — опустивши очі, Настя на якийсь час зам’ялася. — Я намагалася тверезо мислити, — знизила плечима, знову заглядаючи в очі чоловіка.

— Добре, що кинула цю гнилу справу… — а Імагін, здається, розслабився. Так, прямої відповіді на своє запитання не почув, але ж не міг не розуміти — пані задоволена. Ось тільки не відчепився. — То що?

— Це було чудово, Глібе. Дякую, — стежачи за тим, як він усміхається, Настя зрозуміла, що це їй подобається. Від неї може залежати, чи буде чоловік навпроти усміхатися або розчаровуватися, радіти чи злитися. Від неї. До того ж їй не хочеться його розчаровувати або злити. Адже це щось означає?

— Настільки чудово, що завтра ти…

— Завтра навряд чи, у мене плани.

— Які? — Гліб насупився, трохи відсунувшись.

— Медичного характеру, — цього пояснення йому очевидно було мало, довелося конкретизувати. — У мене стара травма, якою потрібно було займатися, я цього не робила, завтра піду зізнаватися і благати придумати щось, що допомогло б, нарешті, про неї забути.

— Хочеш, я відвезу?

— Глібе… Я хочу сама.