Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Глава 36

Мені вже набридли загадки і те, що ми не можемо просто жити. Навіщо перетворювати такі банальні речі на якусь драму? Чому не можна просто віддатися долі? Міркую, як моя покійна бабуся, але так вже відчуваю.

– І що ж змусило тебе згадати про мене? - роздратовано спитала я, спершись на лікоть, і Крістоф цокнув.

– Це невірне формулювання, бо я тебе не забував. Але... Насправді тобі треба підписати деякі папери у мого нотаріуса, - буденно сказав Шері, повільно гладячи мою руку.

– Навіщо? - я майже усвідомлювала, що відповідь буде невтішною, але нащо ходити колами?

– Про всяк випадок. 

– Про який в біса випадок? - я владно опустила долоню на його щоку, і очікувала на повноцінну відповідь.

– Хочу, щоб ти успадкувала мій ресторан і будинок, у випадку моєї смерті.

Дідько! Хіба я не розуміла, що мова йтиме саме про це? У такому темпі, Крістоф залишиться без мене, бо я сама зіграю в ящик.

– Що? Чому мені, і чому саме зараз? - беззахисно обурювалася я, відчуваючи нудоту.

– Тому що в мене завтра операція, і немає ніяких гарантій, що... - Крістоф запнувся, але погляд не сховав. Стало все зрозуміло, і мій оптимізм розбився вщент об його реалізм. – Будь ласка, Софі. Ти бачила цих людей? Вони ненавиділи мене все життя, але коли мова зайшла про спадок, батькам стало байдуже, яким чином я заробив ці гроші. Я не хочу, щоб вони отримали все, тому ми маємо таємно від них оформити головні моменти на тебе. Щоб були гарантії, що потім ніхто нічого в тебе не забере. 

– Навіщо мені твоє майно, якщо тебе вже не буде? - приречено зітхнула я, і знову лягла на його плече. На диво, не заплакала, бо якось... Звикла.

– Я так хочу. Останнє бажання покійного, - трохи награно відповів Крістоф, але отримавши мій засудливий погляд, припинив блазнювати. – Будь ласка... Продаси, якщо не потрібно буде, або продовжиш мою справу. Не відмовляйся, благаю... Ти зробила для мене більше, ніж родичі. 

– Добре... Але я не хочу уявляти, що тебе не стане. 

– Ми маємо перестрахуватися, Софі. Ми маємо бути готові. Це серйозно. Я не залякую тебе, але...

– Але вже залякав, - перебила я його. Такі розмови і обставини дійсно важко мені даються, і тепер було зрозуміло, від чого Кріс хотів зберегти мене. – І твої родичі так на мене дивилися, наче все зрозуміли. Потім вб'ють за твій спадок.

– Вони знають, що ти теж будеш у заповіті, але не знають всього. Про твою безпеку я теж подбаю.

– З того світу?

– З цього. Щоправда, чужими руками. Тобі треба лише поставити підпис, Софі. 

– Якщо поставлю... Пообіцяєш жити? - незграбно спитала я, боючись чергової об'єктивної відповіді, але мені була необхідна хоча б ілюзорна надія. Хоча б солодка брехня...

– Краще... Пообіцяю, що якщо я житиму і буду хоч на щось спроможним, то намагатимусь зробити тебе щасливою. Буду поруч, - Шері лише сказав те, що я хотіла почути. Він так сміливо пообіцяв мені себе, бо, ймовірно, сам не вірив, що йому доведеться це виконувати. Але... На мене обіцянка Шері вплинула інакше. Я схопила цей шанс за хвіст.

– І нікуди не відпустиш мене? - прискіпливо спитала я, і присіла, підібравши ноги під себе.

– І нікуди не відпущу тебе... Тільки, якщо сама не захочеш піти, - мрійливо дивився на мене Крістоф, м'яко торкаючись стегон. 

– І не виженеш? - продовжувала я тиснути на нього.

– Ніколи, - впевнено відповів він.

– Присягнися.

– Софі, в нас мало часу, - нетерпляче закотив він очі, наче так сильно хотів здихатися моїх розпитувань і розпочати юридичні заходи. 

– Я не повторюватиму двічі, мсьє Шері, - не кліпаючи, схопила його за підборіддя, направивши обличчя на мене. 

– Я присягаюся, що ніколи не відпущу тебе і не вижену, поки ти хотітимеш бути зі мною, Софі. Стану твоїм і виконуватиму всі бажання, - в погляді Крістофа вперше промайнув азарт. Невже він дійсно хоче, щоб все сталося саме так? 

– Так краще, - схвально усміхнулася я.

– Треба ще все оформити з тобою, а потім з родичами, і прийом буде завершено. Мене почнуть готувати до операції.

– Може краще не треба нічого робити, раз тебе може не стати? Це обов'язкова операція? 

– Попри ризик... Є шанс, що все стане набагато краще.

Моє серце аж зомліло від таких новин. Як мало мені потрібно, що повірити у світле майбутнє.

– Тоді так і буде, - впевнено сказала я, і Крістоф втомлено розсміявся.

– Дівчинка... Суцільні рожеві мрії в твоїй голівці. В мене є ще одне бажання, на випадок поганого фіналу, - вкрадливо сказав Шері.

– Досить про таке міркувати. Не буде поганого фіналу, - похитала я головою, торкнувшись його плечей.

– Але я маю міркувати. Тому, хочу попросити в тебе дещо...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍