Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

знову повторив, що наразі його цікавить лише якісне втілення ескізів Ліли. Тоді Ріно взяв у нього з рук аркуші з Лілиними малюнками і запитав з ледве відчутною насмішкою у голосі:

— Після того, як ти вставиш їх у рамку, де ти їх повісиш?

— Тут, у майстерні.

Ріно поглянув на батька, але той знову спохмурнів і промовчав.

— А моя сестра згодна?

Стефано усміхнувся:

— І хто б це насмілився робити щось без згоди твоєї сестри?

Він підвівся, міцно потиснув на прощання руку Фернандо і пішов до дверей. Ріно провів його і, вже стоячи на порозі, не втримався і крикнув йому услід, коли той вже прямував до свого червоного кабріоле:

— Марка взуття має залишатися «Черулло»!

Стефано махнув йому рукою, навіть не повернувшись:

— Черулло їх придумала, «Черулло» їх і зватимуть.

  39

Того самого вечора Ріно, перш ніж іти гуляти з Пасквале та Антоніо, запитав:

— Марчè, ти бачив, яку машину купив собі Стефано?

Марчелло, одурівши від телевізора та власного смутку, навіть не відповів.

Тоді Ріно дістав із кишені гребінця, причесався і сказав весело:

— А знаєш, що він купив наші черевики за двадцять п’ять тисяч лір?

— Значить, у нього грошей — кури не клюють, — відповів Марчелло, а Меліна розсміялася, чи то від тих слів Марчелло, чи то через якусь сцену у телевізорі.

З того дня Ріно завжди знаходив привід, щоб щовечора позлити Марчелло, і ситуація у домі все більше розпалювалася. До того ж, тільки-но приходив Солара, якого Нунція завжди зустрічала дуже привітно, Ліла відразу зникала, казала, що втомилася і йде спати. Одного вечора Марчелло втратив терпіння і вирішив поговорити із Нунцією:

— Якщо ваша донька іде спати щоразу, тільки-но я приходжу, то що мені тут робити?

Він, напевне, сподівався, що Нунція його втішить, або порадить, як завоювати прихильність Ліли. Але Нунція не знайшлася, що відповісти, і тоді він запитав похмуро:

— Їй подобається хтось інший?

— Та ні.

— Я знаю, що вона ходить скуплятися до лавки Стефано.

— А куди ж їй іще ходити скуплятися, хлопче?

Марчелло помовчав, опустивши голову.

— Її бачили у машині разом із ковбасником.

— Там із ними була ще й Ленучча. Стефано упадає за донькою вахтера.

— Мені здається, що Ленучча — негідна компанія для вашої дочки. Забороніть їй дружити з нею.

То це я — негідна компанія? Це зі мною Ліла не повинна була більше дружити? Коли моя подруга переповіла мені цю розмову, я однозначно перейшла на бік Стефано і почала розхвалювати його за скромність і спокійну виваженість. «Він ще й багатий», — додала врешті. Та вже у ту мить, коли я промовляла ці слова, мені спало на думку, як ще більше змінилося наше розуміння багатства порівняно з дитячими мріями. Ті скрині, наповнені золотими монетами, які шеренга слуг у камзолах мала принести до нашого замку після публікації книжки на кшталт «Маленьких жінок», — багатство та слава — остаточно зблідли і розвіялися в нашій уяві. Можливо, ми ще вірили у те, що гроші можуть стати тим цементом, що надасть стабільності нашому існуванню і не дозволить близьким нам людям змінитися на гірше. Та основною рисою, що тепер переважала над рештою, була конкретність, щоденні дії, вміння домовлятися. Це правда, що наше уявлення про багатство, притаманне юності, все ще базувалося на дитячих фантазіях, як то малюнки ніколи не баченого взуття, але матеріалізувалося воно у сварливому невдоволенні Ріно, якому хотілося вдавати із себе заможного синьйора, у телевізорі, тістечках та обручці від Марчелло, який так намагався купити почуття, і врешті, крок за кроком, у тому ввічливому молодикові, Стефано, що торгував м’ясом та ковбасами, їздив на червоному кабріоле, не моргнувши оком, витрачав двадцять п’ять тисяч лір, окрім сардельок та ковбас хотів продавати ще й взуття, вкладав гроші у шкіряне виробництво та найману працю, створював враження того, хто знав, як запровадити нову епоху миру та спокою у районі. Коротко кажучи, те розуміння багатства полягало у практичних щоденних діях, а тому не відзначалося ні блиском, ані славою.

«Він багатий», — повторила за мною Ліла, і ми розсміялися. Але потім додала: «А ще він привітний і добрий». І я відразу з нею погодилася; то були риси, яких у Марчелло не малося — ще одна причина бути на боці Стефано. Та все ж та характеристика мене збентежила, я відчувала, що вона остаточно поклала край нашим дитячим фантазіям. Ніяких тобі замків, ніяких скринь із золотом, як я зрозуміла, це все не стосувалося ні Ліли, ні мене, ні нашої мрії написати книгу, як «Маленькі жінки». Багатство, втілившись в образі Стефано, мало вигляд молодика у засмальцьованому жиром халаті, набуло його обрисів, запаху, голосу, виражалося у привітності та доброті; то був хлопець, якого ми знали все життя, старший син дона Акілле.

Я розхвилювалася.

— Як би то не було, але колись він хотів проколоти тобі язика, — зауважила я.

— Тоді він був ще хлопчиськом, — відповіла вона зворушено таким солодко-замріяним голосом, якого я від неї ніколи раніше не чула. Я зрозуміла, що у думках вона вже зайшла набагато далі, аніж визнавала переді мною на словах.

Протягом наступних днів ситуація ще більше прояснилася. Я бачила, як вона розмовляла зі Стефано, як він танув від її голосу. Я змирилася з їхніми стосунками, бо не хотіла залишитися в стороні. Отож ми годинами міркували, розробляли плани — ми удвох, ми утрьох — про те, як змінити людей, їхні почуття, увесь навколишній світ. У приміщення поряд із чоботарською майстернею прийшов робочий і зруйнував стіну, що їх розділяла. Майстерня стала просторішою. З’явилися троє підмайстрів, хлопці із села, з-під Меліно, такі мовчазні, що здавалися німими. В одному кутку майстерні, як і раніше, приймали взуття для ремонту, але в решті приміщення Фернандо встановив станки, стелажі, розклав свої інструменти, встановив за розмірами дерев’яні колодки для взуття і з неочікуваною від такого худющого та завжди всім невдоволеного чоловіка енергією взявся за справу.

Саме того дня, коли мали розпочати нові роботи, у майстерні знову з’явився Стефано. Він приніс із собою якусь коробку, загорнуту у папір. Усі скочили на ноги, навіть Фернандо, ніби то була якась інспекція. Стефано відкрив коробку й дістав звідти невеликі малюнки у коричневих рамках. То були ескізи Ліли, вставлені у рамки, за склом, ніби якісь дорогі реліквії. Він попросив дозволу у Фернандо повісити їх на стіни. Фернандо пробурмотів щось незрозуміле, і Стефано попросив Ріно та підмайстрів вбити у стіни цвяхи. Після того, як всі рамки було розвішано, Стефано дав робітникам грошей, щоб ті пішли до бару випити кави. Тільки-но він залишився сам-на-сам із чоботарем та його сином, він неголосно заявив їм, що хотів би одружитися з Лілою.

Нависла тривожна тиша. Ріно обмежився глибокодумною усмішкою, а Фернандо врешті видавив із себе:

— Стефано, Ліна заручена із Марчелло Соларою.

— Тільки вашій доньці про це невідомо.

— Що ти таке кажеш?!

Тут у розмову весело втрутився Ріно:

— Правду каже! Це ви з мамою запрошуєте до хати того виродка, а Ліна його знати не хоче.

Фернандо невдоволено поглянув на сина. Ковбасник окинув оком майстерню і відповів йому