Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

— Мілено, доню, не роби дурниць! — торкнувшись своїми доглянутими пальцями моєї руки, мама спробувала вкотре напоумити мене. — Щоб ти не відчувала до Ярослава, він не вартий того, аби псувати стосунки з батьками та руйнувати своє життя.

Вивільнивши свої долоні, я попросила рахунок і хотіла якнайшвидше піти, оскільки більше не бачила жодного сенсу продовжувати розмову. Ображено підтиснувши губи, мама дістала з гаманця банківську картку і поклавши її на стіл, підсунула ближче до мене.

— Мілено, візьми її. Я не скажу батькові про це. Обіцяю, — вона заглядала мені в очі, вдаючи із себе святу доброту. І, схоже, щиро вважала, що мені не байдуже знатиме про це батько чи ні. 

Поглянувши на карту, як на отруйного кліща, я навіть не допускала такої думки, щоб взяти її. Тепер допомога батьків була для мене табу. Але вочевидь щось пішло не за маминим планом. Зрозумівши, що я не візьму картку, вона не змогла стримати своїх емоцій і вибухнула в мій бік гнівною тирадою.

— Мілено, коли ти стала такою непробивною? Як ти збираєшся жити без машини та засобів для існування? — з кожним своїм питанням вона підвищувала на мене голос, захлинаючись від роздратування та безсилля. — Їздитимеш на метро і купуватимеш речі на розпродажі? Невже таке життя — це твоя мрія?

— Бувай, мамо. Татові привіт, — кинула їй наостанок і спокійно встала зі свого місця, воліючи якнайшвидше піти геть.

Залишивши кав'ярню, я видихнула з полегшенням і попрямувала додому. Впевнено ступаючи крок за кроком, я йшла туди, де моя душа щодня наповнювалася теплотою та гармонією; туди, де мене любили, поважали та чули; де піклувалися про мої почуття і враховували бажання. Я поверталася у свій рай, який віднайшла поруч з Ярославом. І усвідомлюючи його цінність, я мріяла лише про одне —  ніколи не втратити його.