Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

– Чому? – тихо спитала Лера. Ксюша зітхнула.

– Я погана подруга. Стільки часу мені подобався Денис, а йому подобалася ти, – промовила вона, мабуть, до Лізи. В її голосі задзвеніла провина.

Вона зізналася.

Вона вперше розповіла подрузі правду, яку приховувала роками. Я не знав, радіти чи ні, враховуючи її стан, а вона тим часом продовжувала:

– Я мала тобі розповісти, але не вистачало сміливості.

– О боже, – ошелешено озвалася Ліза. – Якби я знала, то не погодилася б піти з ним на бал.

Від наступних слів Ксюші з моєї душі остаточно впав найбільший тягар.

– Ні, – заперечила вона. – Зараз це вже не має значення. Ці почуття залишилися в минулому. Мені лише шкода, що я не змогла бути чесною з тобою.

Її почуття залишилися в минулому. Мені більше не треба вибирати між другом і нею. Ревнувати до нього. Боятися, що з нас двох Ксюша завжди вибиратиме Дениса.

Стараючись не шуміти, я відійшов, залишаючи дівчат самих. Я не збирався підслуховувати їхню розмову більше, ніж це було необхідно. Замість цього я повернувся на заняття.

– Сподіваюся, сьогодні ти не прогуляєш тренування? – спитав Денис напівголосно, коли ми вийшли з аудиторії після останньої пари.

Я озирнувся до нього і мовчки похитав головою. Подумки я досі прокручував події сьогоднішнього дня.

– Що з тобою відбувається останнім часом? Я тебе не впізнаю, – продовжив допитуватися він.

Я зітхнув. В голосі друга пролунала невпевненість. Він ледь помітно хмурився, не звертаючи увагу на оточуючих, що сьогодні розступалися перед нами, футболістами, як фанати перед концертом.

– Я й сам не знаю, – тихо, щоб не почули надто цікаві студенти, відповів я.

Ден ще секунду вдивлявся в моє обличчя, а тоді звично пхнув плечем в плече. Я всміхнувся і відповів йому тим самим.

Ми залишимося друзями, що б там не було.

Коли ми прийшли в чоловічу роздягальню, там уже зібралися більшість членів команди і група, в якої якраз закінчилася фізкультура. До початку тренування ще лишалося хвилин п’ятнадцять, тож хлопці займалися, хто чим. Ден саме стягнув з себе світшот, а я – сорочку, коли двері рвучко відчинилися.

На порозі стояла Ліза. Вона задихалася, ніби дуже поспішала сюди.

Всі, хто знаходився всередині, як по команді, розвернулися і витріщилися на королеву університету. Ден перевів погляд на хлопців і швидко підійшов до неї, на ходу натягуючи одяг. Двері за ними тихо причинилися.

Звідусюди почулися тихі розмови.

– Це ж Острозька?

– Король і королева разом?

– Я бачив, як він запросив її на бал у кафе.

– Отже, вона не спить з нашим тренером?..

Я звузив очі й відвернувся до своєї шафки. І якраз акуратно склав досередини сорочку, коли двері нову прочинилися. В них показалася голова Дениса.

– Максе! – тихо покликав він.

Я наблизився.

– Ти чому не заходиш?

Ден на секунду озирнувся – мабуть, там досі стояла Ліза. Потім повернувся назад до мене.

– Виникла одна проблема. Прикриєш мене перед тренером?

– Ти не повернешся на тренування? – недовірливо перепитав я.

Він ніколи не прогулював футбол. Відірвати Дена від улюбленої справи могла тільки хвороба – його або тренера. Інших причин пропускати тренування для нього не існувало.

– Думаю, ні. То як, замовиш слівце? – з надією всміхнувся друг.

– Звісно, – кивнув я, досі шокований. – Може, піти з тобою?

– Ні, я впораюся. Дякую! – відповів він, уже зачиняючи двері. Схоже, поспішав.

Я нахмурився, але продовжив переодягатися, обдумуючи ситуацію. Що ж такого сталося у Лізи, що Денис пропустив футбол?..

Георгій Юрійович, звісно, не зрадів. Центральний нападник пропускає фінальне тренування перед футбольним турніром? Здавалося, ще трохи, і в нього піде пара з вух. Але Денис мав добру славу, тож і цього разу йому пощастило.

Вже збираючись вийти на стадіон, я почув за спиною голос тренера:

– Ну а ти?

– Що – я? – перепитав я, озирнувшись через плече.

Суворі, з сіточкою зморшок у кутках, очі тренера примружилися.

– Ти збираєшся піти з команди.

Це було не питання. Звісно, він здогадався, що я більше не отримував задоволення від футболу. Не дивлячись на всі недоліки, Георгій Юрійович був дуже уважним.

– Так, – не став заперечувати я, розвертаючись до нього всім корпусом. – Після закінчення турніру.

Він кивнув, задумливо розглядаючи мене.

– Через дівчину?

– Чого б це? – підняв брови я.

– Це завжди через них.

Невже йому колись довелося вибирати між кар’єрою і дівчиною? До того, як перейти на викладацьку роботу, наш тренер був достатньо успішним футболістом. Я хмикнув, але залишив коментарі при собі.