Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

– Ні, – відповів я. – Це моє особисте рішення.

– Тоді добре, – схвально кивнув Георгій Юрійович.

Коли він більше нічого не додав, я відвернувся і вийшов надвір. Холодне повітря увірвалося в легені, і я одразу перейшов на біг, щоб не замерзнути.

Повернувшись до роздягальні через пару годин, я помітив, що рюкзак Дениса досі лежав, абияк запхнутий у шафку. Отже, він не повертався.

Швидко прийнявши душ, я дістав смартфон і набрав номер друга. Він відповів після третього гудка:

– Я в нормі.

Я всміхнувся.

– Де ти? Твій рюкзак досі в роздягальні. 

– Е-е-е... Закинь його в машину, добре? Я заберу його пізніше, – почувся його дещо відсторонений голос. Схоже, рюкзак зараз був останнім, про що він хвилювався.

Я кинув погляд на інших членів команди. Вони швидко переодягалися, поспішаючи додому, і переговорювалися між собою. Ніхто не підслуховував.

– То що сталося? – тихо спитав я.

На пару секунд повисла тиша, перш ніж Ден відповів:

– Довелося врізати одному придурку. Він... неправильно поводився з Дашею і назвав її шльондрою.

– Сестру Ксюші? – здивовано уточнив я.

Згадався хлопець, який не зводив з дівчини очей в кафе. Це був він?..

– Її, так.

Я нахмурився. Денис ніколи не бився. Він завжди казав, що це надто примітивно. Що будь-яку проблему можна вирішити дипломатичним шляхом.

– Неправильно поводився? Тобто...?

– Ага, – похмуро озвався він. – Але Даша в порядку.

– Добре.

Попрощавшись, я скинув дзвінок і хмикнув, обдумуючи почуте. Згадалося, що саме Денис утримував Дашу в кафе, щоб вона не кинулася на Альону знову.

Хоч би він не зв’язався з цією бідою на голову...