Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

гілках.

— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.

Ґрем поцілував її у волосся, а тоді прискіпливо глипнув на росіянина.

— Як гадаєш? Валимо?

Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони виявилися сирими. Вогонь засіпався, зашипів. Росіянин навмисне не відповідав, тягнучи час, щоби подратувати мулата. І так було зрозуміло.

— Зважаючи на те, що тільки-но сталося, — взявся доводити Ґрем, — невже ти наполягатимеш на…

Семен недослухав його.

— Зранку вирушаємо назад, — вибору не лишалося. Продовжувати експедицію за таких обставин безглуздо та небезпечно.

Сатомі не стримала полегшеного зітхання, після якого знову запала мовчанка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчина дрімала. Сьома, не змигуючи, дивився на вогонь. Коли-не-коли росіянин зводив голову та крутив нею навсібіч, промацуючи очима морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитись із джунглів. Потім знову втуплювався у багаття.

Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіти, проте він уперто не виходив із кущів.

Зрештою Семен підвівся.

— Піду поговорю з ним.

— О’кей, — байдуже муркнув американець.

Перед тим як рушити туди, де засів українець, Сьома вкотре роззирнувся та напружено прислухався. Нетрища стояли моторошно мовчазними. Із темряви не долітало нічого — жодних шерехів чи перегукування мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.

Семен увімкнув підсвічування на годиннику та стривожено зирнув на циферблат. 21:20. Потому витягнув із рюкзака світлодіодний ліхтар і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.

LXX

— Прибери світло! — несподівано гаркнув українець.

Семен знав, що Левко десь поряд, одначе здригнувся, непристойно гучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорчившись у формі ембріона. Він затулявся рукою від світла та супився, роздратований тим, що його потурбували. Через тривале перебування в темряві зіниці не встигли звузитися, й очі виглядали моторошно-багнистими, мов у демона. Він скидався на монстра, що все своє життя провів у підземеллі й оце щойно виповз на поверхню.

— Довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.

— Іди звідси.

— Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.

— Не хочу.

— Нехай жеруть?

— Нехай жеруть.

Семен зітхнув і присів коло товариша навпочіпки. Він передбачав, що розмова видасться важкою та, очевидно, марною. Проте не почати її не міг. Не заради себе — заради них усіх.

— Вибач мені.

— Іди на хер.

— Чувак…

— Я сказав: вали звідси!

— Лео, мені дуже жаль, що все так склалося. Мені прикро, що я не сказав тобі раніше. Страшно навіть уявити, що ти… що ми більше не будемо друзями. Але… — росіянин неспокійно зиркнув за спину: в скупих відблисках багаття Ґрем і Сатомі вкладалися спати в намет. — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.

У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.

— Та невже, Бруте?

— Ображайся, скільки хочеш, — Семен проковтнув закид. — Узагалі не розмовляй зі мною аж до повернення до Швеції, я тебе зрозумію — заслужив. Але зараз хочу попросити про дещо.

Відмахуючись від комах, українець звів очі. Принаджені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метелики. Вони вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.

— І що це?

Відпльовуючись, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.

— Нам краще відступити. Завтра вранці ми мусимо вирушити назад.

Левко опустив голову й нічого не відповів.

«Тільки не це, навіть не думай, — подумки благав Семен. — Не роби цього, Лео».

Усе марно.

— Завтра вранці ми розділяємося, — рівним, як у диктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.

«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.

— Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Авантюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манатки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пуерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!

— Не заговорюй мені зуби.

— Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!

Семен карбував слова так жорстко та розважливо, що Левко на якийсь час викинув із голови Ґрема та Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки…

— Чому?

Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не звернув уваги.

— Сьогодні перша ніч, коли не чутно дзвонів.

Через мильну оперу, що заварилася між ним, японкою й американцем, Лео не помічав нічого, тож лише тепер усвідомив: звичного бумкання цього вечора не пролунало.

— Е…

— Їх не було сьогодні.

— І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?

— По-моєму, ми перейшли рубікон, — похмуро припустив росіянин.

LXXI

Удвох вони повернулися до вичахлого вогнища. Сьома підкинув кілька останніх гілок і роздмухав вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Ґрем перевальцем підійшов до хлопців.

— Що вирішили?

Сатомі, стоячи на колінах, визирала з намету й дослухалась.

Росіянин зиркнув скоса на Левка. Українець узяв до рук гілляку та поворушив нею дрова.

— Я залишаюсь. Ви робіть, що хочете.

Із уст Семена зірвалося сердите «ц!». «Клятий упертюх! Напиндючений баран!» — проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був таким.

Американець не очікував на таке.

— Що?!

— Зранку ми поділимо припаси. Я заберу четверту частину, — хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить самого спальника.

— Ти здурів, — промимрив мулат.

— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.

— Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі люди — розділяємося. — Левко говорив короткими реченнями, цідячи слова крізь зціплені зуби. З губ не сходила награна саркастична усмішка.

— Ти ідіот! — змахнув руками Ґрем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести?

— Я нікому нічого не доводжу.

— І що ти робитимеш?

— Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд, — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в наявність вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїтіті. Та й зоставатися, відверто кажучи, не хотілося: він боявся нетрищ. Чого йому хотілося, то це примусити Ґрема та Сатомі терзатись. Картати себе. Нехай почуваються винними. Нехай благають його передумати.

— Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем. — У нас тільки один човен.

— То й що?

— Як ти повернешся? Ми заберемо його.

— Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.

— Будь ласка, Лео, — японка таки почала впрошувати. — Поїхали назад разом.

— Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути… Лео, хай там що між нами