Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

сталось, я хочу сказати, що все ще вважаю тебе другом і…

Левко показав Ґрему середній палець.

— А оце все, що я хочу сказати тобі.

Мулат стулив рота й відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готуючись знову заговорити, проте так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину та поліз досередини.

До намету підійшов Семен. Присів навпочіпки й, не зазираючи, відкарбував:

— Я лишаюсь із ним.

— Що ти сказав? — вистромився американець.

— Я піду разом із Лео.

Мулат грубо вилаявся. Ще один.

— Куди ви, в дідька, підете?

— Шукати Паїтіті.

— Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг вигадати?

— Він не відступиться, я знаю Лео. Його гординя заввишки з Бурдж-Халіфа в Дубаї.

— Але це не причина лишатися з ним у цій неймовірній гущавині!

— Це я винен. Потрібно було розповісти йому все до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, проте напевне уникнули б цієї ситуації. Я не можу покинути його напризволяще.

Зненацька Ґрем відчув лоскіт у животі. До такого він виявився геть неготовим. Левко із Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалося вибору маршруту й організації експедиції. Вони ухвалювали рішення та відповідали за них. Залишитися наодинці означало взяти на себе всю відповідальність. Ґрем сумнівався, що самотужки виведе Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або човна не знайдеться на місці? Або… Та яка в біса різниця: чого тільки не трапиться в цьому смарагдовому пеклі?! Американцю більше, ніж Левкові, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.

— Семе, це неправильно, — силкуючись не виявляти хвилювання, заторочив Ґрем. — Не відступайся. Давай іще раз спробуємо його переконати.

Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.

— Я теж залишаюсь.

— Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?

— Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.

— О Господи… У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто…

Семен підвівся та почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав. А далі — хай буде, як буде. За його спиною американець щось запекло доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.

Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірували в полум’я. Окремі влітали просто в пурпурні вогняні язики та лускали з чудним звуком, як попкорн на сковорідці. Інші падали неподалік, але продовжували, розплавлюючись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.

Переповідати розмову не було сенсу. Левко й так усе чув.

— Ти знаєш, куди йти?

— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там…

— Добре. Я лягатиму. До завтра.

Левка терзали суперечливі почуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, проте… не відчув ані крихти радості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже воно того варте?! Він подумував гукнути Сьому, запитати, чим той пояснює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага зайшла надто далеко, й іще багато речей, які неабияк бентежили. Та не насмілився. Натомість сказав:

— На добраніч.

Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.

То була їхня точка неповернення. Остання миттєвість, коли вони ще могли впливати на подальші події.

LXXII

12 серпня 2012, 04:17 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Ламаючись, затріщало гілля. Хтось, не криючись, пробивався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника й сів. Подекуди над головою зблискували сріблом зорі. Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло темряву при землі. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі від ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в горлянку й зірвалося на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Ліворуч вжикнула блискавка спальника.

— Лео? — українець не бачив обличчя, проте за голосом упізнав Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям законопатив дихальні шляхи. Левко мовчав.

— Лео?! — Семен задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

— Не кричи. Я тут.

— Що це? — голос тремтів, наче Семена били дрижаки від холоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема та Сатомі.

Нікого будити не довелося. Праворуч долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

— Хлопці, ви це чуєте? — то була японка.

— Так.

— Мені страшно.

— Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту з’явився американець. Сонно покрутив головою.

— Це хтось із наших? — спросоння він вирішив, що то Левко знову подерся в нетрі.

Сатомі заперечно мотнула головою. Мулат радше відчув, аніж розгледів оте мотання. І тут до нього дійшло: Лео та Сем поруч із ним у таборі. Із джунглів протискається щось чуже.

Ґрем зойкнув. Він переполохався, як ніколи в житті до цього. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тікати, нема де заховатися, абсолютно марно боронитися в такій пітьмі. Мулат метнувся геть від намету й упав навколішки позаду хлопців.

— What’s that? What’s that? — заторочив він. — WHAT IS THAT?

— Заткнись! — цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався.

— Що це може бути?

— Умовкни!

— Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звір так не шумітиме.

— Дайте світло! — гукнула японка.

Левко відчув недоречну в такій ситуації шпильку ревнощів. Сатомі боїться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина — дівчина, що її він практично вважав своєю, — спить із мулатом! Він готовий був задушити американця.

— Справді, ліхтар, — схаменувшись, Семен узявся нишпорити руками навколо. Як на гріх, діодний ліхтар під руки не потрапляв.

— Ти ж останнім тримав «Vektor» у руках, — прошепотів Левко.

— Я знаю, Лео. Знаю! Та зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки розлягалися вже впритул. Хрусткіт гілок і страхітливе притлумлене рохкання лунали на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедмежий спрей; наплічник лежав поряд, устромивши руку досередини, він дістав балончик і стиснув його в долоні.

— Швидше! — вицокуючи зубами від страху, підганяв українець.

— Світло! — благала Сатомі.

— Треба втікати, — Ґрем метнувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, проте тут-таки повернувся назад. Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли!

Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

— Vektor’а немає! Не можу… не знаю, де він.

— Чорт! — від шаленого припливу крові думки Левка зірвалися на галоп, як стадо наляканих коней. Його осяяло: — Headlamp![92]

— Що?

— Твій налобний ліхтар.

Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser», який