Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

Адам. Вигляд у нього збентежений. І, здається, не зовсім тверезий. Вона відчуває запах спиртного в подиху шістнадцятирічного хлопця. І від цього її серце стискається. Олівія ступає в дім, у темряву.　

— Де твоя мати?　

Адам киває в бік вітальні. Вона проходить далі, не зупиняючись, щоб зняти куртку. Бачить Ґленду, яка сидить у затемненій вітальні. Олівія машинально тягнеться до вимикача. Кімнату заливає світло, і Ґленда кліпає, наче не звикла до нього. Мабуть, годинами тут просиджує.　

— Ґлендо, з тобою все гаразд? — схвильовано питає Олівія. Вона ніколи не бачила подругу такою. Її обличчя змарніле. Зазвичай вона доволі стійка, навіть у кризові часи, — на ній тримається родина. Олівія поглядає на Адама, який не зводить очей з матері. Здається, що його злегка хитає на ногах. Олівія відчуває, як усе це тягарем лягає їй на груди. Як до цього дійшло? Вона ступає вперед, підходячи ближче.　

— Ґлендо, — каже вона. — Я тут.

Її голос зривається. Ґленда — її найближча подруга. Як це може відбуватися з нею, з її родиною? З усіма ними?　

— Мені дуже шкода.　

Нарешті Ґленда підіймає на неї очі й промовляє:　

— Це не твоя провина.　

Адам стоїть і дивиться, розгойдуючись.　

— Чому б тобі не піти нагору, Адаме? — пропонує йому мати.　

Адам тікає з явним полегшенням.　

— Усе буде гаразд, — говорить Олівія й сідає на диван біля Ґленди.　

Вона в це не вірить, але не знає, що ще сказати. Пригадує, як Ґленда сиділа поряд із нею в поліції того дня, коли вони ще не помінялися місцями. Олівія хоче її втішити.　

— Вони всіх допитували, ти ж знаєш. Поспілкуються з Кітом, а потім відпустять, як і Ларрі, як Пола. Він не вбивав Аманду. Ти це знаєш.　

Але сама думає: «Це хтось знайомий». І, правду кажучи, вона гадає, що це Кіт.　

Якусь мить Ґленда не відповідає. А тоді каже:　

— Довго він там.　

— Пола тримали довго, а потім відпустили.　

— Я так непокоюся за Адама, — шепоче Ґленда.　

Олівія киває. Вона боїться спитати, але мусить, їй потрібно знати.　

— Ти дізналася, з ким зустрічався Кіт?　

— У цьому річ, так? — стогне Ґленда. — Ми всі хочемо знати, чи зустрічався Кіт з нею.　

Олівія чекає на відповідь. Коли Ґленда замовкає, вона шепоче:　

— То як?　

Ґленда теж знижує голос до шепоту.　

— Кіт розповів мені до приходу поліції. Визнав, що зустрічався з нею. Сказав, що видалив усе з комп’ютера, але ж вони зможуть відновити, хіба ні? А тоді поліція знатиме. Певно, вони вже знають — він, мабуть, зізнався їм. Минуло кілька годин.　

Олівія відчуває, як гупає кров у вухах, і лякається того, що може почути далі.　

Ґленда нахиляється до подруги й мовить:　

— Кіт каже, що не вбивав її. Але я не знаю, чи вірю йому.　

Олівія дивиться на неї, пригадуючи власні сумніви щодо чоловіка, і її серце розривається від жалю до Ґленди.　

Розділ тридцять сьомий

Вебб походжає своїм кабінетом, доки Мун утомлено сидить на стільці напроти його столу й спостерігає за ним. Уже пізно. Але в них у камерах двоє людей: Роберт Пірс, затриманий відучора, якого незабаром треба обвинуватити або відпустити, і Кіт Ньюелл.　

— Ньюелл обмовився, коли казав, що двері хатини були замкнені, — згадує Вебб. — А до того говорив, що двері були незамкнені, а ключі залишились на стільниці. — Він припиняє ходити й дивиться на Мун. — Хоче, щоб ми повірили. Навіщо йому брехати про це?　

— Можливо, він справді просто розгубився, як і стверджує, — припускає Мун.　

Але Вебб знає: вони обоє вважають, що Кіт Ньюелл прохопився, — це було очевидно. Чому б іще він відступався від своїх слів? І це раптове мовчазне благання до свого адвоката зупинити процедуру.　

— Ти теж у це не віриш, — фиркає Вебб.　

— Ні, не вірю, — визнає Мун. — Гадаю, незадовго до того він припустився помилки й знає про це.　

— Він стверджує, що тієї п’ятниці приїхав раніше за неї, — каже Вебб. — Тож він, імовірно, взяв ключі з-під каністри в сараї до її появи. Вона, напевно, і не знала про схованку. Він ніколи не говорив, що знала.　

Мун киває.　

— І він віддав ключі їй, бо вона залишилася там, а потім повернувся, і якщо було замкнено…　

— І він мав дістати ключі — він узяв би їх зі звичної схованки. — Вебб дивиться у свої записи. — Він сказав: «Спробував відчинити двері, але ті були замкнені. Я взяв…» — і на цьому зупинився. Якби ключі були заховані в іншому місці, то він не знав би, де їх шукати.　

— Він когось захищає, — говорить Мун.　

— Той, хто вбив Аманду Пірс, мав знати, що запасні ключі тримали під каністрою в сараї, і покласти їх туди. Наступного дня Кіт повернувся, знайшов двері замкненими й машинально пішов до сараю по ключі. Але згодом, певно, усвідомив, що єдиними крім нього, хто знав про схованку, були Шарпи. Роберт Пірс про неї не знав.　

— Хіба що Пірс бачив, як Ньюелл бере ключі.　

Вебб замислюється.　

— Якщо Пірс був там, ховався, стежив, то міг бачити, як Ньюелл заходить до сараю, але точно не міг спостерігати, як він дістає з-під каністри ключі. Це в глибині сараю, під стінкою. Пірс міг зробити висновок, що ключі тримають у сараї, але не знав, де саме.　

— Ньюелл намагається захистити Пола Шарпа.　

Вебб киває.　

— Що як Шарп якимось чином дізнався, що вони скористаються хатинкою на тих вихідних? Що як з’явився там після того, як Ньюелл поїхав, знаючи, що там буде Аманда? Він убиває її, прибирає все, скидає її тіло й машину в озеро — і їде додому серед ночі. — Вебб голосно видихає. — Наступного дня Ньюелл приїжджає, знаходить будинок безлюдним і замкненим, а ключі під каністрою.　

— Шарп, певно, нервувався, не міг міркувати тверезо, — каже Мун. — Забув, що назавтра приїде Ньюелл і знайде ключі уїхній звичній схованці, — залізний доказ того, що Шарп тут був.　

Вебб знову киває.　

— Тоді Ньюелл мав нервуватися сам. Він не міг знати, що сталось, але мав усвідомити, що принаймні Шарп там був. Коли ми допитували його, він знав: якщо скаже, що двері були незамкнені, а ключі лежали на стільниці, це означатиме, що Аманду міг убити хто завгодно — від її чоловіка до цілковитого незнайомця.　

— Саме так.　

— Пірс не знав би, куди покласти ключі, — говорить Вебб.　

— Доведеться його відпустити.　

— Цікаво, як давно Кіт Ньюелл знав, — розмірковує Мун, — що його найкращий друг —