Читати книгу - "#Галябезголови"

вживані речі. А потім перепродую. Люди про це знають. От і несуть.

— Вживані? Може, крадені? — уточнив Льоня.

— Нащо питаєте, якщо знаєте?

— Зараз іще більше знатимемо! Показуй, що цей Консуматенко тобі продав! — наказав Гашинський.

— Нема чого показувати! Цей козел спочатку продав мені свій мотлох, а потім, сука, його ж і вкрав! Ще й мого добра прихопив!

— Тоді опиши його мотлох!

— Та дріб’язок! Певно, обніс бідну хату, бо привіз старі планшет і ноутбук, кілька срібних ложечок і кавоварку.

— І все? — Гашинський із підозрою уп’явся у Гавану поглядом.

— Ще черевики нормальні такі. Ото тільки черевики і залишилися.

— Показуй! — наказав нардеп.

За хвилину роздивлявся чоловічі черевики фірми Camper, які бодігард приніс із хати Гавани.

— Не мої! Я такі не ношу. І розмір не мій, — сказав нардеп.

— І явно не з квартири вашої мами, — припустив Льоня. — Оресте Валерійовичу! Може, цей Консуматенко не має ніякого стосунку до наших справ? А дівчину з котом підвозив, приміром.

— Так знайди його, Льоню! У нього і запитаємо, — процідив Гашинський.

Цієї миті до гаража повернувся другий бодігард, який увесь цей час перевертав хату Гавани догори дриґом.

— Оресте Валерійовичу, — мовив засмучено. Простягнув до нардепа розкриту долоню: на долоні лежав жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями.

Гашинський смикнувся судомно і втратив обрії. Заволав, повалив Гавану на долівку, бив ногами, плювався слиною.

— Де ця тварюка?! Де? Де?! — горлав. — Кажи, покидьку! Хто зняв ошийник з мого кота?! Де дівчина? Де козел зі своїм «міні-купером»?! Де кейс, мать вашу! І не бреши, що не знаєш! Знаєш! Ти все знаєш, падло!

Березнева ніч бадьорила холодом, та слушних думок не додавала. Біля теплого каміна у лісовій хатинці тремтіла Галя, і Чорнобай розумів ясніше ясного: після спроби суїциду не варто лишати її саму навіть на мить, та хвилин десять витратив на те, аби упоратися зі сльозами, потім, і сам не розуміючи себе, тупцював на ґанку, бо ніяк не наважувався повернутися. Наче тільки він винуватий у всіх бідах, які навалилися на невістку, наче тільки через нього дівчинка жити не хоче.

— Та досить уже, — сам собі.

Попрямував до хатинки, а в голові — стара пісня раптом. Така давня, що і не згадати тепер, коли саме почув уперше.

Где эта девочка, где,Ведь иначе вся жизнь не всерьёз.Где эта девочка, где это солнышко,Где это всё,Что должно было быть у меня...

Зупинився, бо ноги на мить віднялися, дух перехопило від спонтанного підбиття життєвих підсумків.

— І де все те, що мало би бути у мене?.. — прошепотів приголомшено, згадуючи мрії юності…

Життя ніколи не виправдовує наших сподівань. Щасливий той, хто готовий залишити їх у сентиментальних спогадах, щоби приймати радість реальності. Та у цю холодну березневу ніч Андрій Іванович Чорнобай мало тішився своєю реальністю.

— Де я? — спитала слабка Галя, коли свекор врешті повернувся до хатинки. Сиділа на дивані неподалік каміна: слабка і біла, хитається, щоки горять.

— У мене є дім у лісі, ми у цьому домі, — відповів. — Не хвилюйся, тут тебе ніхто не потурбує.

Видихнула.

— Хочете знати правду? — прошепотіла.

Не очікував! Кивнув обережно. «Врешті розповість про ВІЛ, — подумав. — І можна буде наполягати на лікуванні…»

— Немає ніяких секретів, — прошепотіла. — Лиш голий факт: без любові — хіба життя?

Насупився.

— Я ж живу! І нічого.

— А я не хочу.

— Так ти… через Тьому?

Усміхнулася печально, опустила голову на подушку, скрутилася на дивані і заплющила очі.

Потужна хвиля пліток «про старого бовдура Чорнобая, який поклав око на власну невістку, тому вже третю добу катається з нею по постелі у своєму лісовому барлозі» накрила Затятове двадцятого березня зранку. І де іншої правди шукати, коли Чорнобай дійсно третю ніч поспіль ночував у лісовій хатині. Галю охороняв. Геть заслабла, лежала на дивані, відсторонено чіплялася очима за стелю. Чорнобай не відступав: змушував невістку хоч трохи їсти. Мляво ковтала кілька ложок теплої гречки з м’ясом чи яєчню, благально дивилася на Чорнобая: прошу, доста… Чорнобай погоджувався, не діставав, та в обідню пору знову підходив до дивана з тарелем гарячої свіжої їжі. Зв’язок із зовнішнім світом і «Левадою» підтримував через Казидорівну. Ще на ранок після Галиної спроби вкоротити собі віку зателефонував вірній пані Хитрук, попросив привезти до лісової хатинки торбу продуктів.

— Тут поживу трохи, — сказав. — Галі свіже повітря потрібне. Не залишати ж її одну у лісі.

Казидорівні вистачило розуму не нагадувати хазяїнові «Левади», що на базі відпочинку таке саме свіже лісове повітря, виділене для Галі окреме шале і стільки обслуговуючого персоналу, що якби Галя і захотіла раптом побути наодинці з природою, то не вийшло б: як не садівник, так охоронець з-за кущів спостерігають. Плітки розносити не стала, та у Затятовому і без Казидорівни майже п’ять десятків місцевого люду працювало на базі відпочинку Чорнобая. Ще день-другий перешіптувалися і одне одного запитаннями мордували. А на третій день — прорвало.

Двадцятого березня Анка Сулима ще тільки прокинулася: смажила оладки собі й Сашкові на сніданок, коли у двері — дзень! Лєнка Гвоздовська з новинами на хвості прилетіла.

— Тьоть Аню, чули? Про Чорнобая і його невістку? Дідько, і що це твориться?! — заторохтіла, та на кухню до Анки, і оченятами стріляє: де Сашко?

Сашко не забарився. Лєнка ще не встигла біля столу вмоститися, аби у деталях розповісти Анці про таємний любовний зв’язок Чорнобая і Галі, коли Сашко увійшов.

— Лєно! Досить, добре? Розповідай оцю брехню бабам на базарі!

— Сашко, хіба я така? От скажи! Хіба я тобі брехала коли-небудь? — Лєнка щосили намагалася відновити свої позиції у Сашковому серці. — Чи я коли на два фронти працювала? Як ця Галя! І сина окрутила, і батька намагається!

Насправді медсестра навіть раділа, що Чорнобаєва невістка зі свекром закрутила, бо напередодні у лікарні перестріла свою тітку Наталю: та працювала на базі покоївкою і «по великому секрету» розповіла небозі про Сашкову пропозицію руки і серця, яку він Галі зробив. Лєнка так засмутилася, аж дала своєму малому по сраці, коли той склянку молока в акваріум вилив, а зазвичай же Лєнка — гуманістка і проти фізичного насилля.

— Якщо ти не брешеш, Лєно, то скажи, хто бреше?! —