Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 32 «Не одна»

Прокидаюся змучена, з важкою головою. Не спала пів ночі. Спочатку плакала, потім думала, як моє життя пішло не туди. Врешті-решт змусила себе заспокоїтися, бо тепер від мого фізичного та психологічного стану залежить здоров’я моєї крихітки. Дала собі настанову: буду достатньо спати, добре харчуватися, багато відпочивати й, найголовніше, не нервувати.

Сповзаю з ліжка та іду в душ. Довго стою під теплою водою, намагаючись розслабити не лише тіло, а й голову, щоб туди не лізли зайві думки. 

Після душу швидко висушую волосся, одягаю спортивний костюм і спускаюся вниз.

Бачу Аріну на кухні. Вона сидить за столом і п’є каву, поруч у колисці спить Сашко. Почувши мої кроки, піднімає голову.

— Добрий ранок, будеш каву?

— Добрий. Ем… не знаю, чи мені можна.

— Можна, не міцну і не багато, — встає та вмикає кавомашину.

Я сідаю за стіл і починаю теребити край своєї кофти. Мені незручно, що я звалилася на голову Аріні й Матвію, ще й нічого не пояснила. Але вчора я була в такому стані, що не могла вимовити й слова.

Аріна ставить переді мною чашку кави та шматок сирної запіканки. Я здивовано підіймаю на неї очі.

— Ти казала, що тебе тягне на сиркові десерти, тому я зранку приготувала, — говорить подруга з усмішкою.

Від розчулення в мене на очі навертаються сльози.

— Арііі… — протягую, — ти найкраща.

— Я знаю, — відповідає вона з усмішки й повертається на своє місце.

Ми їмо мовчки: я насолоджуюся запіканкою та кавою, Аріна переглядає щось у телефоні та продовжує пити свою каву. Я подумки готуюся до важкої розмови, бо подруга точно захоче пояснень.

Доївши, встаю й іду до мийки.

— Емі, не варто, я сама, ти ж гостя, — обурюється Аріна.

— Тут усього лиш чашка й тарілка. Тим більше, я маю совість.

Швидко мию посуд і повертаюся за стіл. Опускаю очі, намагаючись знайти правильні слова. Але в голові — суцільна плутанина.

— Люба, може, розкажеш, що вчора сталося? — м’яко питає Аріна.

— Якщо коротко, — видихаю, втупившись у свої руки, — Тимофій кинув мене ще до того, як я встигла сказати йому про вагітність. Його колишня теж вагітна, а він не може залишити дитину без батька.

Я зітхаю й сумно всміхаюся.

— І ти не плануєш йому розповідати?

Мовчки киваю.

— Емі, але це… це неправильно. Він має право знати.

— Ну, дізнається він, і що? Йому доведеться обирати, а я не хочу цього.

— Ти боїшся, що він обере не тебе? — обережно запитує Аріна.

— Боюся, — схлипую.

— А так він не зможе спричинити тобі ще більше болю, я правильно зрозуміла? — вона робить паузу, а я киваю, — Але ж ти не можеш бути впевнена, що він обрав би її. 

— Не можу, — з грудей виривається схлип.

— Ох, люба… — Аріна встає й обіймає мене за плечі.

— Ти впораєшся. Ти тепер не одна — у тебе є маленька крихітка. І ми з Матвієм допоможемо.

— Дякую вам… — шепочу, намагаючись заспокоїтися.

Ми ще деякий час просто сидимо так. Аріна обіймає мене, погладжуючи по спині, а я тихенько плачу, пообіцявши собі, що це востаннє.

— Що плануєш робити? — запитує подруга, коли я нарешті заспокоююся.

— Для початку звільнюся.

— Якщо тобі буде потрібна робота, скажи, я поговорю з Матвієм.

— Не треба, — хитаю головою. — У мене достатньо збережень, щоб не працювати до пологів і як мінімум рік після. Та й візьму якісь замовлення на фрілансі.

— Добре, але ти завжди можеш звернутися до нас за допомогою… будь-якою, — серйозно каже Аріна.

— Дякую, — промовляю, легенько усміхаючись, і отримую таку ж усмішку у відповідь.

Після нашої теплої розмови мені стає трохи легше.Тому вирішую написати заяву на звільнення, поки Аріна годує Сашка.

Швидко відкриваю ноутбук, який прихопила з собою, друкую заяву, прикріплюю електронний підпис і відправляю Лізі на пошту. На годиннику якраз пів на дев’яту, тому я встигаю до початку робочого дня.

Через п’ятнадцять хвилин телефон починає дзвонити. Як і очікувалося, Ліза, щойно побачила лист, одразу набрала мене.

Відповідаю на дзвінок.

— Емі, що це?! — навіть без привітання кидає вона.

— Лізо, ти й так бачиш, що це, — відповідаю спокійно.

— Так, але чому?

— Це не телефонна розмова.

— Тоді ми маємо обов’язково зустрітися. Якнайшвидше, — говорить емоційно.

— Добре. Я хотіла тебе попросити — ти можеш зібрати мої речі? 

— Ти що, навіть в офіс не прийдеш? 

— Ні.

— Ти мене лякаєш…—в її голосі чути хвилювання. 

— Не турбуйся, всі живі, — відповідаю, але вона явно не задоволена цією відповіддю.

Ліза мовчить кілька секунд, а потім зітхає:

— Гаразд. Я тобі напишу, коли зберу твої речі.

— Дякую, Лізо.

— Не дякуй. Краще скажи, що насправді відбувається.

Я знову мовчу.

— Добре, як захочеш говорити — дзвони, — каже вона трохи м’якше й завершує розмову.

Кладу телефон на стіл і на кілька секунд закриваю очі. Це було очікувано, але від того не легше.

Після розмови вирішую прилягти й навіть не помічаю, як провалююся в сон. Мабуть, дається взнаки майже безсонна ніч.

Після короткого денного відпочинку допомагаю Аріні приготувати вечерю. Ми разом накриваємо на стіл і чекаємо Матвія. Він, як ідеальний чоловік, приїздить вчасно та ще й з букетом улюблених квітів Аріни.

— Привіт, кохана, — лагідно каже він, віддаючи їй букет і коротко цілуючи в губи. Потім ніжно цілує у маківку Сашка, якого Аріна тримає на руках.

Дивлюся на цю картину й розчулююся. Вони такі милі й такі закохані. Матвій дивиться на Аріну з обожнюванням, а вона щасливо посміхається у відповідь.

Моя Арі достойна такого чоловіка, як Матвій, і я неймовірно щаслива за неї. Вона достатньо настраждалася у своєму житті, тож тепер заслуговує на безмежну кількість щастя.

— Привіт, Емі, — звертається Матвій до мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍