Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дояр побовтав ногами у воді. Знову пригадалося, як Гітара дивився на Пілат, як у його очах іскрилася ненависть. Не мав права так дивитися. І враз Дояреві засвітала відповідь на питання, яке він ніколи не міг поставити Гітарі. Той міг убити, вбивав би і, скоріше за все, вже вбив когось. «Сім днів» стали наслідком такої схильности, але не причиною. «Ні. Він не мав права на такий погляд», — подумав Дояр, звівся на ноги й заходився намилюватися.
Надворі його обдало вересневою задухою, куди й ділося приємне відчуття по купелі. Батько поїхав «Б’юїком» — у такому віці він змушений менше ходити, тож до Гітари Дояр добрався пішки. Обійшовши ріг, він помітив знаний сірий «Олдсмобайл» із химерною тріщиною на задньому вікні, запаркований перед Гітариним домом. В автомашині було кілька чоловік, поряд з нею стояли Гітара і Томмі Залізниця. Дояр сповільнив ходу. Томмі щось говорив, Гітара кивав головою. Тоді вони потисли руки. Такого потиску Дояр ще не бачив. Спершу Томмі потримав Гітарину долоню у своїх двох, а тоді це саме зробив Гітара. Томмі сів у авто, Гітара пішов до бічних сходів, що вели до його квартири. «Олдсмобайл» — 1953 чи 1954 року випуску — круто розвернувся й поїхав назустріч Дояреві. Кермував Портер, поруч нього був Хмарочос, скраю — Томмі Залізниця. Ззаду сиділи Томмі Лічниця, Ніро та ще якийсь незнайомий чоловік.
«Це напевно вони, — подумав Дояр. Серце калатало, ніби після бігу. — Сім братчиків, у тому числі Портер і Гітара. «Сім днів». І ця автомашина. Нею час від часу підвозять додому Корінтіанс». Спершу Дояр гадав, що це випадково. Та пізніше, коли сестра ані словом не прохопилася про ці підвезення, коли стала спокійнішою та м’якшою, здогадався, що вона потайки з кимсь зустрічається. Вважав, що все це забавне, миле і трішки сумне. Та тепер він знав: хоч би з ким вона зустрічається, та цей чоловік належить до «Семи днів». «Дурноверха баба, — пробурмотів під ніс Дояр. — Знайшла кого вибрати, безголова. Дурна, як чобіт. Господи Ісусе!»
Сьогодні до Гітари нічого й потикатися. Іншим разом.
Коли Дояр напивався, люди поводилися з ним краще, ніж із тверезим, були ввічливіші й уважніші. Від спиртного він не ставав інакший, просто всі, з ким він тоді стрічався, виглядали зовсім інакше, ніж в інший час. Добріші, говорили напівпошепки, а коли торкали його, — хай навіть щоб потурити з дому за те, що на вечірці помочився в кухонну мийницю, хай навіть аби спорожнити кишені, коли дрімав на лавці біля автобусної станції, — то робили це делікатно, ніжно.
Ось уже два дні й одну ніч Дояр похмелявся й напивався. Таке тривало б ще щонайменше добу, якби його не витверезила розмова з Магдалиною, званою Ліною. За час, що минув, відколи Дояр був дев’ятикласником, той не сказав сестрі більш як чотири речення нараз.
Ліна чекала брата, стоячи вгорі, на сходах, коли рано-вранці він повернувся додому. Закутана у віскозний халат, без окулярів, вона мала незвичний вигляд. Поводилася ввічливо, як той парубійко, що тільки-но обчистив йому кишені.
— Ходи-но сюди. Хочу тобі щось показати. Ти б не зайшов сюди на хвилинку? — прошепотіла вона.
— А чи не можна пізніше? — Дояр теж був чемний. І пишався з того. Ще б пак, з такою тяжкою головою...
— Ні, — сказала вона, — не можна. Треба, щоб ти побачив це сьогодні. Зараз же. Щоб тільки глянув.
— Ліно, я страшенно змучений... — спробував розсудливо пояснити він.
— Це забере не більш як хвилину. То важлива річ.
Дояр зітхнув і рушив за сестрою до її спальні. Ставши там біля вікна, вона показала пальцем надвір:
— Глянь он туди.
Повільно та, як йому здавалося, елегантно він підійшов до вікна, відсунув штору й подивився туди, куди вказував сестрин палець. Побачив там лише лужок біля дому. Нікого й нічого, але удосвіта при такому світлі можна й не добачити.
— Що там таке?
— Ось цей кленочок. Он там, — показала пальцем Ліна на невеличке деревце трохи більш як метр заввишки. — Листя мало б почервоніти. Закінчується вересень. А воно замість червоніти скручується й опадає зеленим.
— Ти сказала, що є якась важлива річ, — Дояр повернувся до неї й усміхнувся. Не сердився, не дратувався, тішився своїм самовладанням.
— Це і є важлива річ. Дуже важлива, — тихо сказала вона, не відводячи очей від деревця.
— То кажи, що маєш казати. За кілька хвилин мушу йти на роботу.
— Знаю. Але одну хвилиночку можеш мені вділити?
— Можу. Тільки не для того, щоб видивлятися на всохле дерево.
— Воно ще не всохле. Але скоро таким стане. Цього року листя на ньому не червоніє.
— Ліно, чи ти часом не п’яна?
— Не кепкуй з мене, — сказала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.