Читати книгу - "Чаликушу"

проникливими очима, котра захистила була мене колись в центральному рюш-тіє. Вона має в нас один урок на тиждень. Це єдина викладачка, яка не боїться зизуватих очей Реджепа-ефенді. Навпаки, швидше директор її боїться, бо коли заходить мова про неї, він щулиться й промовляє: «Ну й людина! Як її й позбутися! Може б, хоч спочив трохи».

А друга — немолода вже вчителька. У неї великі зуби й великі окуляри, яких вона ніколи не скидає. Вона раніше вчителювала в Гозтепе. Отож тепер пильно зазирає мені в обличчя й розповідає:

— Аллах! аллах! Як з ока випала, така схожа! Колись я в поїзді частенько зустрічала одну пустотливу школярку. Ви такі схожі на неї. Але та була француженка, чи що… Що то вже бісики пускала, увесь вагон заливався…

— Можливо, — відповідала я, похилившись головою. — Чого не буває…

У школі працює й кілька вчителів. Захіт-ефенді — викладач теології, він вже зовсім старий. Географію викладає Омер-бей — теж сивий, полковник у відставці. Ще є вчитель краснописання, та я не знаю його імені. Нарешті ж, вчитель музики Шейх Юсуф-ефенді, відомий не тільки в нашій школі, айв усьому місті. Колись він і справді був шейх «Мевлеві» [74], та кілька років тому бідолаха захворів, здається, на сухоти. Лікарі сказали, що коли не переїде кудись, де інший клімат, — помре. І вже ось два роки, як Юсуф-ефенді оселився з своєю сестрою-вдовою в Б. Кому доводилося бувати в їхньому невеличкому будиночку, той казав, що там справжнісінький музей музики. Вчитель зібрав колекцію сазів та інших музичних інструментів. Окрім того, Юсуф-ефенді зажив слави і як композитор. Він пише таку музику, якої не можуть слухати без сліз. Уперше я побачила його одного дощового дня. На великій перерві я водила дівчат в сад навчитися однієї нової гри в м’яча. Коли ми повернулися, моя чорна сукня намокла під дощем.

До речі, зразок робочої сукні, який я колись придумала, подобався усім, навіть учням. Реджеп-ефенді, щоправда, забороняє чорний колір, каже:

— Мусульманці не личить ходити в чорному… Треба вбиратися в зелене!

Та ми не дуже зважаємо, мовляв, зелений одяг швидко брудниться.

В кімнаті для вчителів топилася велика піч. Я хотіла трохи обсохнути й стала, поклавши руки в кишені, у кутку коло печі. Одчинилися двері, і до кімнати зайшов високий худорлявий чоловік літ тридцяти п’яти. Одягнений був так само, як і інші викладачі, та я відразу зрозуміла, що це Шейх Юсуф-ефенді, про якого я стільки чула. У школі його дуже любили. Вчителі одразу кинулися до нього, щоб допомогти скинути пальто. Я з кутка стежила за ним.

Він був тихий і милий. На його обличчі панувала меланхолія. Воно було прозоре й бліде. Таке обличчя буває тільки у людей, приречених на смерть. Ріденька руда борідка й великі блакитні очі нагадували мені Ісуса Христа, що сумно усміхався нам у коридорах пансіону. Особливо приємний був у нього голос — м’який, щирий, ледь скорботний. Це була та скорботна скарга, яку чуєш, розмовляючи з хворими дітьми. Він скаржився вчителям, які оточили його щільним колом, що дощ не вщухає, що ображений на природу й ніяк не дочекається сонця.

Раптом наші погляди зустрілися. Він ледь примружився, щоб краще роздивитися мене в темному закуті, й запитав:

— Хто ця панна? Наша учениця?

Вчителі всі разом повернулися в мій бік, а Васфіє засміялася й сказала:

— Вибачайте, бей-ефенді, ми забули вас познайомити… Це наша нова викладачка французької мови Фері-де-ханим.

Я кивнула зі свого закутка головою й мовила:

— Ефендім, мені дуже приємно познайомитися з нашим великим композитором.

Митці дуже чутливі до компліментів. Юсуф-ефенді зашарівся й, поклонившись, сказав:

— Ваш покірний раб не впевнений, що ці твори дають право називатися йому композитором. Коли деякі й гідні доброго слова, то тільки через те, що мені поталанило передати в них святу тугу великих поетів Хаміда й Фікрета…

Я полюбила Юсуфа-ефенді, як старшого брата.

— Б., 7 квітня

Збулася ще одна моя мрія. Ми найняли гарненьку чистеньку хаточку. її знайшов нам Хаджі-калфа, дай йому боже здоров’я. У нас три кімнати, сад, і недалечко від садиби Хаджі-калфи — кілька хвилин іти. У хаті вже були меблі, і все готове, — це нам дуже зручно.

Учора я й Мунісе були в гарному настрої, заходилися прибирати, розкладати наші речі! Але де! Нічого не встигли, бо просміялися та пробігали цілий вечір.

Бідна Мунісе очам не йме віри, думає, що оселилася в палаці. Правда, нас трохи налякав Мазлум — так назвали ми наше козенятко. На кухні були прочинені двері — воно вискочило в сад й побігло в яр. Краї урвища круті, мов стіни мінарета, і козеня ледве не полетіло в провалля. Добре, що це бісове козеня перебирає ногами краще за мене. А все-таки ми добре налякалися, поки зловили його.

Так, ми задоволені нашою садибою. Мунісе ковзається по гладенькому камінню, яким викладено двір, або малює на глиняних стінах квіти.

Ось тільки увечері, коли поночіє, нам стає трохи сумно. До наших сусідів приходять у гості то батько-мати, то брати-сестри, з гостинцем у руках. Тільки до нас ніхто не стукає, і так буде завжди.

В цьому краю гарна дуже весна. Довкола вруниться зело. І в нашому саду стільки того квіту, навіть по призьбі повився плющ. А вже яр, що поміж з нашим садом, — то справжнісінький смарагдовий водоспад. На зелених хвилях ятріє, мов рана, червоний мак. Все наше дозвілля проходить в саду… Ми граємо в піжмурки, плигаємо через мотуз, а коли стомлюємося, я починаю малювати, — у мені знову прокинулася жадоба малювати. Мунісе з козеням сідають на моріжку, я вже кілька днів малюю їх водяними фарбами. Якби ця пустунка Мунісе посиділа хоч трохи спокійно, я вже давно домалювала б її портрет, так ні ж, їй обридає сидіти з козеням на голеньких рученятах і у вінку з польових квітів на голові. Ось Мазлум починає перебирати своїми тоненькими ніжками й дригатися. Тоді Мунісе схоплюється й говорить:

— Абаджим, я хочу сидіти спокійно, правду кажу, але Мазлум не може. Я не винна.

І втікає.

Я гніваюся й сварюся пальцем:

— Ти гадаєш, що я не бачу твого шельмування? Ти навмисне лоскочеш цапка!

Та в школі все гаразд. Директор мною задоволений. Правда, коли-не-коли гнівається, щб я люблю посміятися.

Тоді я прикидаюся ображеною й кажуг

— Реджеп-ефенді, а що ж я маю робити? У мене коротка верхня губа, й через те вам здається, що я завжди сміюся.

Директор, виявляється, не