Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

вразила; поки гості розважалися співами, він здалеку пильно прозирав їх усіх, але, очевидячки, не знаходив того, кого шукав. Нарешті господар трактиру перехопив його погляд; Феджін непомітно кивнув йому пальцем і зник за дверима так само нечутно й тихо, як і ввійшов.

– Чим можу прислужитися, містере Феджіне? – спитав трактирник, виходячи слідом за ним у сіни. – Чи не приєднаєтесь до нашого гурту? Вони всі на стінку з радощів полізуть.

Гість нетерпляче похитав головою й прошепотів:

– Він тут?

– Ні, нема, – відповів господар.

– А Барней?

– Про нього теж нічого невідомо, – одказав той. – Барней не вилізе з нори, поки вітер не вщухне. Мабуть, хорти вже дещо пронюхали, і один невірний крок може навести їх тепер на слід. З Барнеєм, либонь, усе гаразд, бо інакше він був би сповістив мене. Барней хитрий хлопець, навзаклад поб’юсь – ніколи не вскочить.

– А чи прийде сьогодні він? – з притиском на займенникові «він» провадив Феджін.

– Це ви про кого, про Монкса?

– Тс-с! Про нього.

– Звичайно, прийде, вже давно мав прийти, – витягаючи з кишені золотого годинника, відповів трактирник, – почекайте хвилин десять, він…

– Ні, ні, – хапливо перебив його Феджін (дивна річ, він ніби й хотів зустрітися з цим чоловіком, і ніби радів, що не застав його).

– Скажіть йому, що я приходив сюди побачитися з ним, хай зайде до мене ввечері, ні, хай краще завтра вранці. Як нема, то й завтра ще встигнемо.

– Гаразд. Більш нічого?

– Нічогісінько, – відповів старий, сходячи вниз.

– Чуєте, – хрипко прошепотів йому навздогін трактирник, перехиляючись через бильця сходів, – кращого часу для продажу не знайдете! У мене тут Філ Барнер – п’яний, як ніч, круг пальця обкрутити можна.

– Гаразд, але зараз ще не час, – відповів пошепки Феджін, підвівши голову, – Філ мусить ще дещо зробити, ще рано. Ну, ходіть назад, соколику, й скажіть їм, щоб вони гуляли, поки гуляється, ха-ха-ха!

Трактирник теж засміявся й хутко повернувся назад до своїх гостей, але ухмілка збігла вмить з обличчя Феджіна, скоро він залишився на самоті, і на нього тінню впали страх та напружена задума. Він постояв кілька хвилин на вулиці, потім гукнув візника й звелів йому їхати до Бетнель-Грін. З візником він розрахувався, не доїхавши трохи до Сайксового будинку, а решту дороги пройшов пішки.

– Ну, голубонько моя, – пробубонів собі під ніс старий, стукаючи в двері, – якщо тут іде якась тонка гра, то я тебе все одно на чисту воду виведу – хоч як викручуйсь, моя крале.

Жінка, що до неї стосувалися ці слова, сиділа в своїй кімнаті. Феджін крадькома зійшов на сходи й без жодних церемоній відчинив двері. Вона була сама й сиділа нерухомо, схиливши свою розпатлану голову на стіл.

«П’яна або просто нарюмсалась», – байдуже подумав Феджін і зачинив за собою двері; дівчина стрепенулась, підвела голову й спитала, чи нема яких-небудь новин; поки Феджін переказував їй слова Тобі Крекіта, вона не зводила своїх очей з його хитрого обличчя, а коли він скінчив, вона мовчки схилила знову голову на стіл, роздратовано відштовхнула від себе свічку й кілька разів човгнула ногами по долівці, міняючи позу. Тільки й того.

Вона мовчала, а Феджін нервово озирався; здавалося, що він хоче переконатися, чи в кімнаті немає якихось вказівок на те, що Сайкс таки повертався додому крадькома; цей огляд його, очевидячки, задовольнив; він кілька разів кахикнув, намагаючись зайти з Нансі в розмову, але дівчина не звертала на нього жодної уваги – немов скам’яніла; тоді він спробував підсипатися до неї з іншого боку й, потираючи свої кощаві руки, улесливо промовив:

– А як ти думаєш, голубонько, де таки подівся Біллі?

Дівчина на це тільки невиразно пробубоніла, що нічого не знає, й застогнала; вона, здається, плакала.

– А бідне хлоп’ятко? – зітхнув старий, напружуючи до болю свої очі, щоб розгледіти вираз її обличчя. – Бідолашне маленьке хлоп’ятко! Саме як палець вночі, в грязюці, в канаві – ти тільки подумай, Нансі…

– Хлопцеві краще бути там, де він є, аніж між нами, – мовила дівчина, зненацька підводячи голову, – якщо це тільки не пошкодить Біллі, хай він краще помре в тій канаві, хай його кісточки там перетліють.

– Що?! – стурбовано скрикнув Феджін.

– Так, так, хай він зникне з моїх очей, хай я знатиму, що найгірше вже минулося, мені легше буде! Я не можу його бачити. Як гляну на нього, так мені всю душу перевертає і я починаю ненавидіти себе, тебе – вас усіх.

– Ого! Та ти, здається, справді п’яна, – сердито перебив її старий.

– Чи я п’яна?! – гірко скрикнула дівчина. – А як п’яна, то завдяки кому? Чи не через тебе? Я знаю, ти б волів мене бачити завжди п’яною – чому ж не сьогодні? Настрій мій тобі не до вподоби? Га?

– Не до вподоби.

– То спробуй його змінити, – зареготалася дівчина.

– Змінити його?! – скрикнув Феджін, розлютований вкрай несподіваною упертістю своєї вихованки та взагалі всіма неприємностями останнього дня. – Я тобі його зміню! Слухай сюди, повіє! Двома словами я можу задушити бичачу шию твого Сайкса певніше ніж руками; якщо він прийде без хлопця, якщо він не поверне його мені живим чи мертвим, то убий його краще сама, коли не хочеш віддати його катові на поталу… часу не гай, убий його, скоро він переступить поріг цієї кімнати, бо буде пізно.

– Що ти верзеш? – мимоволі здригнулася дівчина.

– Що я верзу? – злісно провадив Феджін. – Хлопець коштує мені сотні фунтів, його мені послала сама доля, на якого ж біса маю я випускати його з рук через безглуздя п’яної ватаги йолопів, з якими я можу удух розправитись… і здихатись нарешті чортяки, що може щохвилини, як йому заманеться, мене…

Йому сперло дух; він хапнув ротом повітря, але цієї короткої миті було досить: гнівний потік його слів ущух і він сам увесь мов переродився. Ще за хвилину очі його палали, обличчя було багрове спересердя, а кулаки конвульсивно стискались, але тепер він увесь зібгався, наїжився і примовк, тремтячи з жаху, що сам мимоволі зрадив свою якусь гидку таємницю. Він просидів так якийсь час мовчки, а потім нерішуче глянув на дівчину й трохи заспокоївся: вона сиділа в тій самій байдужій позі і неначе знову поринула в півзабуття, з якого її був вивів його дикий вибух.

– Нансі, голубонько, ти ж на мене не сердишся?! – хрипко скрикнув він своїм звичайним голосом.

– Не лізь до мене тепер, Феджіне, – відповіла дівчина, стомлено підводячи голову. – На цей раз Біллі не пощастило, пощастить удруге. Він тобі вже не одну