Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 137
Перейти на сторінку:
справу зладнав, зладнає ще, скільки зможе, а як не зможе, то не зладнає – ось і все; то нема на що про це більше й говорити.

– Ну а як же з хлопчиком, голубонько? – питав Феджін, нервово потираючи руки.

– З хлопцем буде те саме, що й з рештою, – перебила його Нансі, – і я скажу ще раз: хвала Богові, як що він помер і врятувався від гіршої небезпеки, врятувався від тебе, Феджіне… тобто коли його смерть не накликала лиха на Біллі. Якщо Тобі втік, то, мабуть, Біллі теж живий і здоровий, бо Біллі в кожному разі вартий двох Тобі.

– Ну а що ж скажеш на мої слова, голубонько? – зауважив мимохіть Феджін, не зводячи з Нансі своїх блискучих пильних очей.

– Якщо хочеш чогось від мене, то прокажи ще раз все від початку до краю, бо я нічого не чула, – відповіла Нансі, – а то краще почекай до завтра. Я була на хвилину прочумалась, а оце знову очмаріла.

Феджін поставив їй ще кілька запитань, щоб переконатися, чи не звернула вона часом уваги на якийсь його необережний натяк, але вона відповідала так просто й так спокійно витримувала його проникливий погляд, що він заспокоївся. Так, вона, мабуть, справді п’яна. Як більшість годованок старого, Нансі дійсно мала цю ваду, але він з нею не боровся, а, навпаки, сам заохочував своїх дівчаток з ранніх літ до пияцтва. Зовнішній вигляд розпатланої Нансі та горілчаний дух, яким просякла вся кімната, підтверджували Феджінів здогад; після нещодавнього короткого вибуху Нансі нараз посмутніла й замовкла, а потім під впливом внутрішньої боротьби різних почуттів почала нервуватися – плакати, ламати руки, лопотіти якісь невиразні слова й голосно міркувати про те, чи довго може тривати щастя леді й джентльмена, що живуть між собою як кицька з собакою, тощо. Ці всі симптоми переконали досвідченого у цьому Феджіна, що вона впилася, і йому відлягло від серця.

Отже, він виконав два свої завдання (повідомив дівчину про останні новини й переконався на власні очі, що Сайкс не повертався до себе), і тепер пішов заспокоєний додому, залишивши Нансі, що вже знов звалилася на стіл і заснула, на самоті.

Була вже перша година ночі; надворі було темно й лютно; година не сприяла проходкам, і Феджін не барився.

Рвучкий вітер, здавалося, повимітав з вулиць усіх людей, мов сміття й порох, бо тільки де-не-де дуже рідко зустрічалися поодинокі перехожі, та й ті поспішали чимдуж додому. Але для Феджіна вітер був ходовий, він підганяв його в спину, і старий, трусячись і здригаючись за кожним його новим нападом, простував усе вперед швидким кроком; так він дійшов до рогу своєї вулиці й уже намацав у кишені ключа від надвірніх дверей, коли це з темряви сусіднього підворіття виринула якась темна постать, перетнула вулицю й нечутно підкралася до нього.

– Феджіне, – прошепотів над самим його вухом чийсь голос.

– Ага! – скрикнув Феджін, хутко обертаючись. – Це…

– Так! – перебив його невідомий. – Я вже тиняюся тут зо дві години – де ви в бісового батька швендяєте?

– У ваших справах, соколику, у ваших справах цілу ніч сную, – відповів Феджін, неспокійно поглядаючи на незнайомого і вкорочуючи ходи.

– У моїх справах – звичайно! – криво всміхнувся той. – Ну і в якому ж вони стані?

– Нічого доброго.

– Але, сподіваюсь, і поганого нічого нема? – жваво перепитав незнайомий і зупинився, стурбовано вдивляючись у вічі старому.

Феджін похитав головою і вже розкрив рота, але невідомий спинив його, сказав, що воліє вислухати його в хаті, бо зовсім задубів на холодному вітрі, й рішучим кроком ступив на ґанок Феджінового житла, до якого вони тим часом підійшли. Господар не поспішав, начебто не зважуючись запросити до себе в такий пізній час дорогого гостя, і навіть пробубонів щось про нетоплену кімнату, але гість висловив своє прохання вдруге таким категоричним тоном, що той слухняно відімкнув двері і тільки попрохав його обережно замкнути їх за собою, поки він піде по свічку.

– Темно як у могилі, – гей, повертайся швидше, – мовив незнайомий, ступивши кілька кроків уперед.

– Замкніть тихенько двері, – прошепотів Феджін з другого кінця коридору.

І двері з гуркотом стукнули.

– Я їх не займав, – мовив невідомий, – це, мабуть, вітер або самі собою зачинились. Та швидше-бо присвітіть; у цьому клятому лігві ще чого доброго собі черепа розіб’єш!

Феджін нечутно зійшов униз і за хвилю повернувся із свічкою в руці: Тобі Крекіт спить у задній кімнаті, хлопці в передній – отже все гаразд, можна спокійно йти нагору. І вони пішли.

– У нас мова недовга – можна й тут перебалакати, соколику, – сказав він, відчиняючи двері однієї з кімнат другого поверху, – бачите, ми тут ніколи не світимо, а у віконницях є дірки, то, щоб сусідам не впало в око світло, я поставлю краще свічку на сходах. Отак!

З цими словами Феджін поставив свічку на горішні східці супроти дверей і покликав невідомого до кімнати; це була зовсім гола й порожня кімната, тільки біля дверей стояла обідрана стара канапа й поламане крісло. Стомлений гість важко плюхнув на неї, а господар підсунув собі крісло й сів супроти нього. В кімнаті було не зовсім темно; крізь напівпричинені двері свічка кидала тьмяний відблиск на протилежну стіну.

Якийсь час чоловіки говорили пошепки; з окремих уривчастих слів їх нерозбірливої розмови можна було зрозуміти, що Феджін обороняється від якихось докорів свого гостя і що той чимсь страшенно роздратований. Вони потишкувалися так із чверть години, і нарешті Монкс (так називав Феджін кілька разів під час балачки невідомого) трохи підняв голос і мовив:

– Кажу вам, що ввесь ваш план ні до чого не судний. Краще було залишити його тут зо всіма вкупі й зробити з нього звичайного злодійчука-кишенника.

– Ет, тільки послухати, що цей чоловік говорить! – знизав плечима Феджін.

– Ви хочете сказати, що інакше не можна було цього досягти! – суворо напосідав на нього Монкс. – Хіба ви десятки разів не робили цього з іншими хлопцями? Було б ще якийсь рік потерпіти! Невже ж за цей час не можна було влаштувати так, щоб його засудили й вислали за межі Королівства, може, на все життя.

– А кому від цього помоглося б, соколику? – смиренно спитав Феджін.

– Мені, – відповів Монкс.

– Але не мені, – ще приниженіш одказав старий. – З часом він міг би й мені знадобитись. Коли дві сторони добиваються торгу, то слід пильнувати їх спільних інтересів, чи не так, мій друже?

– То що ж?

– Бачите, я

1 ... 62 63 64 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Олівера Твіста», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди Олівера Твіста"