Читати книгу - "Ловець снів"

Трохи позаду один із новоприбулих здорованів-мисливців заявив, що хоче зателефонувати своєму адвокатові, і це, вочевидь, означало, що він був банкіром. Курц повів Андергілла до крамниці. Над їхніми головами вогні, що повернулися, носилися серед хмар, підстрибуючи і пританцьовуючи, як диснеївські персонажі.

3

У кабінеті старого Ґосселіна стояв запах салямі, сигар, пива й сірки. «Чи то протухлі яйця, чи то хтось пустив гази», — вирішив Курц. Можливо, те й те. До цих запахів домішувався легкий, але помітний запах етилового спирту. Їхній запах. Тепер він був усюди. Хтось інший вирішив би, що він є результатом нервового збудження й надмірної уяви, але Курц ніколи не був обтяжений ні тим, ні іншим. У будь-якому разі, він не вірив, що сто квадратних миль лісів навколо крамниці Ґосселіна мають майбутнє як життєздатна екосистема. Коли робиш якусь шафу, іноді доводиться повністю, до деревини, зішкребти вже нанесений лак і почати все заново.

Курц сів за письмовий стіл і висунув одну шухлядку. Усередині стояла картонна коробка з написом «ХІМ/США/10 ОДИНИЦЬ». Молодець Перлмуттер. Курц дістав і відкрив коробку. Усередині лежали маленькі пластикові респіратори, прозорі, які надягають на рот і ніс. Один він кинув Андергіллу, потім надів один на себе, швидко приладнавши гумки.

— Це обов’язково? — запитав Овен.

— Ми не знаємо. І не думай, що ти маєш велику честь, за годину всі будуть у таких. Крім цивільних в ізоляторі, зрозуміло.

Без зайвих запитань Андергілл начепив респіратор. Курц тим часом притулився потилицею до останнього інформаційного плаката Управління охорони праці, що висів на стіні (хто не вивісив, нарікайте на себе).

— Вони допомагають?

Маска майже не змінила голосу Андергілла. Прозорий пластик не запотівав. У респіраторі не було ні отворів, ні фільтрів, але дихалося в ньому дуже легко.

— Вони допомагають з Еболою, з сибірською виразкою, з новою суперхолерою. Чи допоможуть вони з Ріплі? Можливо. Якщо ні, ми в дупі, солдате. Взагалі-то, ми вже можемо бути в дупі. Але годинники цокають, гра триває. Мені варто послухати запис? Ти ж недарма магнітофон притягнув.

— Усе слухати не обов’язково, але, гадаю, варто почути трохи для ознайомлення.

Курц кивнув, покрутив у повітрі вказівним пальцем (як бейсбольний суддя, що показує хоум-ран, подумав Овен) і зручніше влаштувався в кріслі Ґосселіна.

Андергілл зняв із плеча магнітофон, поставив його на стіл, повернувши до Курца, і натиснув «відтворення». Зазвучав монотонний механічний голос: «Радіоперехоплення УНБ. Багатосмуговий. 62914А44. Цей матеріал має гриф «цілком таємно». Час перехоплення 0627, чотирнадцятого листопада, два-нуль-нуль-один. Запис перехоплення починається після звукового сигналу. Якщо ви не маєте доступу першого рангу, будь ласка, натисніть клавішу “стоп”».

— Чудово, — кивнув Курц. — Це зупинить більшість тих, кому слухати не потрібно.

Спочатку було тихо, потім пролунав двосекундний сигнал, після чого жіночий голос промовив: «Один. Два. Три. Будь ласка, помилуйте нас! Ne nous blesses pas ». Двосекундна тиша, потім молодим чоловічим голосом: «П’ять. Сім. Одинадцять. Ми беззахисні. Nous sommes sans dйfense . Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні. Ne nous faites …»

— Чорт забирай, звучить, як урок Берліца[74] з потойбіччя, — зауважив Курц.

— Упізнаєте голоси? — запитав Андергілл.

Курц похитав головою і задумливо приклав до губ палець.

Наступний голос належав Біллу Клінтону. «Тринадцять. Сімнадцять. Дев’ятнадцять». З сильною арканзаською вимовою Клінтона остання цифра вийшла майже як «даватнадцать» . «Тут інфекції немає. Il n’y a pas d’infection ici ». Ще одна двосекундна пауза, а потім у магнітофоні зазвучав голос Тома Брокоу[75]: «Двадцять три. Двадцять сім. Двадцять дев’ять. Ми вмираємо. On se meurt, on crиve . Ми вмираємо».

Андергілл натиснув «стоп».

— Якщо вам цікаво, першим був голос Сари Джесіки Паркер, актриси. Другий — Бреда Пітта.

— А це хто?

— Актор.

— Ага.

— Після кожної паузи йде інший голос. Усі голоси впізнавані для великої частини населення цього регіону. Там є Альфред Гічкок, Пол Гарві, Ґарт Брукс, Тім Семпл — цей гуморист надзвичайно популярний у Мейні — і сотні інших, декого з них ми не змогли ідентифікувати.

— Сотні інших? Скільки тривало це перехоплення?

— Загалом кажучи, це взагалі не перехоплення, а пряма трансляція, яку ми глушимо з нуль вісім нуль нуль. Тобто якась частина встигла вийти, але ми сумніваємося, що той, хто це прийме, щось зрозуміє. А якщо зрозуміє… — Андергілл коротко знизав плечима, мовляв, тут уже нічого не зробиш. — Це триває. Голоси, схоже, справжні. Кілька проведених порівнянь сонограм свідчать про повну ідентичність. Що б це не було, ці хлопці могли б залишити Річі Літтла[76] без роботи.

Крізь стіни вже пробивалося «вих-вих-вих» гелікоптерів. Курц його не тільки чув, а й відчував. Крізь дерев’яні панелі, крізь плакат управління охорони праці і звідти аж до сірої речовини, яка складається переважно з води й каже йому: ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо, швидше-швидше-швидше. Його кров відповідала на ці заклики, але він спокійно сидів і дивився на Овена Андергілла. Думав про Овена Андергілла. Поспішай повільно — вельми корисна приказка. Особливо коли маєш справу з такими людьми, як Овен. Як ваш пах, отакої.

«Одного разу ти вже, блядь, перейшов мені дорогу, салаго, — подумав Курц. — Можливо, і не зайшов за мою лінію, але, чорт забирай, торкнувся її, чи не так? Так, гадаю, так. І я вважаю, що за тобою варто наглядати».

— Ті самі чотири послання повторюються по колу. — Андергілл почав перелічувати, загинаючи пальці на руці: — Помилуйте нас. Ми беззахисні. Тут інфекції немає. І останнє…

— Немає інфекції, — задумливо промовив Курц. — Ха! От зухвальці!

Він бачив фотографії золотаво-червонуватого пуху, який обліпив дерева навколо «Синього гостя». І на людях. В основному на мерцях поки що. Фахівці назвали його грибком Ріплі на честь крутої астронавтки, яку зіграла Сіґурні Вівер у тих фантастичних фільмах. Більшість із них були занадто молоді, щоб пам’ятати того, іншого Ріплі, який вів рубрику «Хочете вірте, хочете ні» в газетах. Зараз рубрика ця майже не виходила, бо виявилася занадто зухвалою для політкоректного двадцять першого століття. Однак її назва була цілком доречною для нинішнього стану речей, подумав Курц. О так, просто ідеальною. Порівняно з тим, що відбувається зараз, сіамські близнюки та двоголові корови старого доброго містера Ріплі — не варті уваги буденності.

— Останнє: «Ми помираємо», — сказав Андергілл. — Це цікаво, бо з двох французьких версій, які йдуть поряд із англійськими, перша фраза звичайна, а друга, on crиve, — це сленговий вислів. Ми,