Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

зіскочили з потяга, я не можу вам сказати; про це навіть жахливо подумати, бо потяг ішов повз село так швидко, що з вікна вагона нам здавалось, ніби ми бачимо салун, а коли ми зіскочили, то побачили, що це були дві різні речі, які знаходились за два квартали одна від одної: аптекарський магазин і цистерна з водою.

Чому ми зіскочили з потяга при першій слушній нагоді? Тут були замішані годиннички з фальшивого золота і партія діамантів з Аляски, які нам не вдалося збути по той бік кентуккійського кордону.

Прокинувшись, я почув, що кричать півні; пахло чимось не схожим на азотно-соляну кислоту; щось важке гепнулося об підлогу на нижньому поверсі; якийсь чоловік вилаявся.

— Енді, — кажу я, — дивися веселіше! Ми ж потрапили до села. Там унизу хтось шпурнув для проби фальшивим злитком чистого золота. Підемо й одержимо з фермера те, що нам належить. Обдуримо його, а потім — до побачення!

Фермери завжди були для мене чимось на зразок запасного фонду. Щоразу, бувало, коли справи у мене погіршають, я іду на перехрестя, чіпляю фермера гачком за підтяжку, викладаю йому механічним голосом програму мого шахрайства, нашвидку переглядаю його майно, віддаю назад ключ, оселок та папери, що мають ціну тільки для нього, і спокійно іду собі геть, не ставлячи жодних запитань. Звичайно, фермери були для нас надто дрібною дичиною, зазвичай ми з Енді займалися справами важливішими, але іноді, в окремих випадках, і фермери бували нам корисні, як подеколи для ділків з Уолл-стриту буває корисним навіть міністр фінансів.

Зійшовши вниз, ми побачили, що знаходимося в чудовій землеробській місцевості. За дві милі на пагорбі стояв серед дерев великий білий будинок, а навколо була сільськогосподарська суміш із комор, пасовищ, галявин та флігелів.

— Чий це будинок? — спитали ми нашого господаря.

— Це, — говорить він, — житло, а також лісові, земельні і садові угіддя фермера Езри Планкетта, одного з найпередовіших громадян.

Після сніданку ми з Енді, залишившись із восьми центами капіталу, почали складати гороскоп цього земельного магната.

— Я піду до нього один, — сказав я. — Ми удвох проти одного фермера — це вже занадто. Це так само, якби Рузвельт пішов на одного ведмедя з обома кулаками.

— Гаразд, — погоджується Енді, — Я теж вважаю за краще діяти по-джентльменськи навіть щодо такого городника. Але на яку приманку ти думаєш зловити цього Езру?

— О, яка різниця, — кажу я. — Тут годиться будь-яка приманка, перше, що мені трапиться, коли я суну руку в валізу. Я, мабуть, захоплю з собою квитанції про отримання прибуткового податку; і рецепт приготування конюшинового меду із сиру та яблучної шкірки; і бланки замовлень на носилки Мак-Горні, які потім виявляються косаркою Мак-Корміка; і маленький кишеньковий злиток золота; перлове намисто, знайдене мною у вагоні; та…

— Досить, — говорить Енді. — Будь-яка з цих приманок має подіяти. Та дивися, Джеффе, хай цей кукурудзяник не дає тобі брудних кредиток, а тільки нові, чистенькі. Це просто ганьба для Департаменту землеробства, для нашої бюрократії, для нашої харчової промисловості — якими поганими, паскудними папірцями розплачуються з нами деякі фермери. Мені траплялося одержувати від них долари, наче культура бактерій, виловлених у кареті швидкої допомоги.

Гаразд. Іду я до стайні і наймаю двоколку, причому платні наперед з мене не беруть, зважаючи на мою пристойну зовнішність. Під'їжджаю до ферми, прив'язую коня. Бачу — на сходинках ґанку сидить якийсь франтуватий суб'єкт у білосніжному фланелевому костюмі, у рожевій краватці, з діамантовим перснем і в спортивній кепці. «Мабуть, дачник», — думаю я про себе.

— Як би мені побачити фермера Езру Планкетта? — запитую я у суб'єкта.

— Він перед вами, — відповідає суб'єкт. — А що вам треба?

Я нічого не відповів. Я стояв як укопаний і повторював про себе веселу пісеньку про «чоловіка з мотикою»[254].

Ось тобі і чоловік з мотикою! Коли я вдивився в цього фермера, маленькі дурнички, які я прихопив із собою, аби вичавити з нього монету, здалися мені такими ж безнадійними, як спроба рознести вщент М'ясний трест за допомогою іграшкової рушниці. Він зміряв мене очима і говорить:

— Ну, розказуйте, чого ви хочете. Я бачу, що ліва кишеня піджака у вас надто відкопилюється. Там золотий злиток, чи не так? Давайте його сюди, мені якраз потрібна цегла, а байки про загублені срібні рудники мене мало цікавлять.

Я відчув, що був безмозким дурнем, коли вірив у закони дедукції, але все ж таки витягнув з кишені свій маленький злиток, ретельно загорнутий у хустку. Він зважив його на руці і говорить:

— Один долар вісімдесят центів. Іде?

— Свинець, з якого зроблено це золото, і той коштує дорожче, — сказав я з гідністю і поклав свій злиток назад у кишеню.

— Не хочете — не треба, я просто хотів купити його для колекції, яку я став складати, — говорить фермер. — Не далі як минулого тижня я купив один гарний екземпляр. Просили за нього п'ять тисяч доларів, а віддали за два долари і десять центів.

Тут у будинку задзвонив телефон.

— Заходьте, красеню, до кімнати, — говорить фермер. — Подивіться, як я живу. Іноді мені буває нудно на самоті. Це, мабуть, телефонують із Нью-Йорка.

Увійшли ми до кімнати. Меблі, як у бродвейського маклера: дубові конторки, два телефони, крісло і кушетки, оббиті іспанським сап'яном[255], картини, писані олійною фарбою, у позолочених рамах, а рами завширшки не менше фута, а в куточку — телеграфний апарат відстукує новини.

— Алло, алло! — кричить фермер. — Це Риджент-театр? Так, так, з вами говорить Планкетт з маєтку «Центральна жимолость». Залиште мені чотири крісла в першому ряду — на п'ятницю, на вечірню виставу. Мої звичайні. Так. На п'ятницю. До побачення.

— Кожні два тижні я їжджу до Нью-Йорка освіжитись, — пояснює мені фермер, вішаючи трубку. — Ускакую в Індіанополісі у вісімнадцятигодинний експрес, проводжу десять годин серед білої ночі на Бродвеї і повертаюся додому саме в той час, коли кури йдуть на сідало, — через сорок вісім годин. Так, так, первісний юний фермер печерного періоду, з тих, що описував Хаббард[256], трохи приодягнувся й обтесався останнім часом, чи не так? Як ви вважаєте?

— Я неначе помічаю, — кажу я, — певне порушення аграрних традицій, яке дотепер викликає в мене таку довіру.

— Правильно, красеню, — говорить він. — Близький той час, коли примула, що «жовтіє в траві коло струмочка», здаватиметься нам, селюкам, розкішним виданням «Мови квітів» на веленевому папері з фронтиспісом[257].

Але тут знову задзвонив телефон.

— Алло, алло! — говорить фермер. — А-а, це Перкінс, з Міллдейла? Я