Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

вже сказав вам, що вісімсот доларів за цього жеребця — надто велика ціна. Що, цей кінь біля вас? Гаразд, покажіть його. Відійдіть від апарата. Пустіть його риссю по колу. Швидше, ще швидше. Так, так, я чую. Але ще швидше. Досить. Підведіть його до телефона. Ближче. Присуньте його морду до апарата. Зачекайте хвилину. Ні, мені не потрібен цей кінь. Що? Ні. Я його і задарма не візьму. Він шкутильгає. Крім того, він із запалом. Прощавайте.

— Ну, красеню, — звертається він до мене, — тепер ви бачите, що селюк постригся. Ви уламок далекого минулого. Та що казати, самому Тому Лоусону не спало б на думку спробувати захопити зненацька сучасного аграрія. Нині на фермах вже субота, чотирнадцяте[258]. Ось, подивіться, як ми, сільські люди, намагаємось не відставати від подій.

Підводить він мене до столу, а на столі стоїть машинка, а в машинці дві такі штучки, щоб вставляти їх у вуха і слухати. Вставляю і слухаю. Жіночий голос читає перелік убивств, нещасних випадків та інших пертурбацій політичного життя.

— Те, що ви чуєте, — пояснює мені фермер, — це зведення сьогоднішніх новин із газет Нью-Йорка, Чікаго, Сент-Луїса та Сан-Франциско. Їх повідомляють телеграфом у наше сільське Бюро останніх вістей і подають у гарячому вигляді передплатникам. Тут, на цьому столі, кращі газети та журнали Америки. А також витяги з майбутніх журнальних статей.

Я взяв один аркуш і прочитав: «Коректури майбутніх статей. У липні 1909 року журнал «Сенчурі» скаже…» і так далі.

Фермер телефонує комусь, мабуть своєму управителеві, і наказує йому продати джерсейських баранів — п'ятнадцять голів — по шістсот доларів; засіяти пшеницею дев'ятсот акрів землі і доставити на станцію ще двісті бідонів молока для молочної цистерни. Потім він пропонує мені сигару першого ґатунку фабрики Генрі Клея, потім дістає з буфета пляшку зеленого шартреза[259], потім іде подивитися на стрічку свого телеграфу.

— Газові акції піднялися на два пункти, — говорить він. — Дуже добре.

— А може, вас мідь цікавить? — питаюсь.

— Облиш це! — кричить він і здіймає вгору руку. — Бо я покличу собаку. Я вже сказав вам, щоб ви не витрачали часу даремно. Мене не обдурите.

За кілька хвилин він говорить:

— Знаєте що, красеню, чи не піти вам геть із цього дому? Я, звичайно, дуже радий і таке інше, але у мене термінова справа: я мушу написати для одного журналу статтю «Химера комунізму», а потім надвечір побувати на зборах «Асоціації для поліпшення бігових доріжок». Адже вам уже ясно, що ні в яке ваше зілля я все одно не повірю.

Що мені лишалося робити, сер? Ускочив я у свій візок, кінь повернув і привіз мене до нашого готелю. Я залишив коня біля ґанку, а сам побіг до Енді. Він у себе в номері, я розповідаю йому про моє побачення з фермером і слово в слово повторюю всю розмову. Я до того очманів, що сиджу і смикаю краєчок скатертини, а думок у мене ніяких.

— Не знаю, що й робити, — кажу я і, щоб приховати свою ганьбу, наспівую сумну й дурну пісеньку.

Енді крокує кімнатою туди-сюди кусаючи кінчик лівого вуса, а це завжди означає, що він обмізковує якийсь план.

— Джеффе, — говорить він нарешті. — Я тобі вірю; усе, що ти сказав мені про цього фільтрованого селюка, правда. Але ти мене не переконав. Не може такого бути, щоб у ньому не залишилося жодної крихти первісної дурості, щоб він зрадив ті завдання, задля яких його призначило саме Провидіння[260]. Скажи, Джеффе, ти ніколи не помічав у мене особливо сильних релігійних схильностей?

— Як тобі сказати, — кажу я, щоб не образити його відчуттів, — я зустрічав також чимало побожних людей, у яких зазначені схильності виливалися назовні в такій мікроскопічній дозі, що, якщо потерти їх білосніжною хусткою, хустка залишиться без жодної плямочки.

— Я все життя займався поглибленим вивченням природи, починаючи зі створення світу, — говорить Енді, — і свято вірую, що кожне творіння Господнє створено з якоюсь вищою метою. Фермери теж створені Богом не дарма: призначення фермерів полягає в тому, щоб годувати, одягати й поїти таких джентльменів, як ми. Інакше навіщо б наділив нас Господь мізками? Я переконаний, що манна, якою ізраїльтяни сорок днів харчувалися в пустелі, — не що інше, як фігуральне позначення фермерів; так воно й лишилося донині. А тепер, — говорить Енді, — я перевірю свою теорію: «Якщо ти фермер, бути тобі в дурнях», попри всіляке лакування та інші оздоби, що ними псевдоцивілізація його наділила.

— І теж спіймаєш облизня, — кажу я. — Цей фермер скинув з себе будь-які пута кошари. Він забарикадувався вищими досягненнями електрики, освіти, літератури та розуму.

— Спробую, — говорить Енді. — Існують закони природи, яких не може змінити навіть Безкоштовна Доставка Додому в Сільських Місцевостях.

Тут Енді віддаляється в комірку і виходить звідти в картатому костюмі; бурі клітки й жовті, такі великі, як ваша долоня. Блискучий циліндр та яскраво-червоний жилет із синіми цятками. Вуса у нього були пісочного кольору, а зараз, дивлюся, вони сині, неначе він занурив їх у чорнило.

— Великий Барнуме[261], — кажу я. — Чого це ти так вифрантився? Ніби цирковий фокусник, хоч зараз на арену.

— Гаразд, — відповідає Енді. — Візок ще біля ґанку? Чекай на мене, я незабаром повернусь.

За дві години Енді заходить до кімнати і кладе на стіл пачку доларів.

— Вісімсот шістдесят, — говорить він. — Справа стояла так. Я застав його вдома. Він подивився на мене і став з мене глузувати. Я не відповів ані слова, але дістав шкаралупки від волоських горіхів і став качати по столу маленьку кульку. Потім, посвистівши трохи, я вимовив старовинну формулу:

— Ну, джентльмени, підходьте ближче і дивіться на цю маленьку кульку. Адже за це з вас не вимагають грошей. Ось вона тут, а ось її немає. Відгадайте, де вона тепер. Спритність рук обдурює око.

Кажу це, а сам дивлюся на фермера. У нього навіть піт на чолі виступив. Він іде, зачиняє парадні двері і дивиться на кульку, не зводячи з неї очей. А потім говорить:

— Закладаю двадцять доларів, що я знаю, під якою шкаралупкою захована ваша горошина. Ось під цією.

— Далі розказувати нічого, — продовжував Енді. — Він мав при собі лише вісімсот шістдесят доларів готівкою. Коли я пішов, він провів мене до воріт. Він міцно потиснув мені руку і зі сльозами на очах сказав:

— Любий, спасибі тобі; багато років я не відчував такої насолоди. Твоя