Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

кілька волоцюг, а при ньому порався літній здоровило у бездоганно білій сорочці з засуканими по лікоть рукавами. Даґні огорнула хвиля теплого повітря, і вона нарешті зрозуміла, що страшенно змерзла. Якомога щільніше закуталася в чорну оксамитову накидку і сіла на високий стілець.

— Кави, будь ласка.

Присутні байдуже на неї дивилися. Їх геть не дивувала вбрана у вечірню сукню жінка, що прийшла випити кави в дешеву забігайлівку. Втім, зараз нікого нічого не дивувало. Господар незворушно взявся виконувати її замовлення; проте крізь його байдужість проступало мовчазне співчуття.

Даґні не могла вгадати — працюють чи жебрають присутні тут люди; ні в поведінці, ні в їхньому одязі не було жодної різниці. Господар поставив перед нею філіжанку кави. Даґні обхопила її обома долонями, тішачись, що може нарешті погріти руки.

Роззирнувшись, вона звично прикинула, скільки і чого можна купити в цій харчевні за десять центів, і потішилася.

Перевела погляд від блискучої, з нержавійки, кавоварки до чавунної сковорідки, потім — до скляних полиць, до емальованої мийки, до хромованих лопатнів міксера. Господар почав готувати тости. Даґні задоволено простежила за низкою скибочок, що повільно повзли по вузькому конвеєру повз розжарені нагрівачі. Аж раптом помітила тиснений на тостері напис: «Марш», Колорадо.

Її голова знесилено впала на руку, що лежала на шинквасі.

— Даремно, мадам, — пробубнів дідуган, який сидів найближче.

Вона підняла голову і всміхнулася — і до старого, і до самої себе.

— Справді?

— Так. Забудьте про це. Не варто себе дурити.

— Чим?

— Тим, що гріш усьому ціна. Скрізь, шановна, лише кров і бруд. Не вірте мріям, якими вас годують по самісінькі вуха, і буде вам щастя.

— Про які мрії йдеться?

— Про ті байки, що ними нас загодовують за юності — про людину, про дух. У людей немає ніякого духу. Людина — лише ница тварина, позбавлена інтелекту, душі, чеснот і моральних цінностей. Тварина, здатна лише на дві речі: жерти і плодитися.

Вичахле обличчя, пильний напружений погляд, тонкі риси, за якими ще можна було розгледіти колишню гідність. Він скидався на проповідника чи викладача естетики, який багато років поспіль провів у маленькому запилюженому музеї. Цікаво, що могло так занапастити цю людину, яка фатальна помилка могла привести його до такого стану?

— Людина приходить у цей світ, шукаючи краси, величі, досягнень, — вів далі старий. — А що знаходить натомість? Безліч метикуватих машин, що виробляють оббивку для машин і матраци на пружинах.

— Чим тобі не догодили пружинні матраци? — втрутився чоловік, схожий на водія вантажівки. — Мем, не зважайте на нього. Він полюбляє потеревенити для власної втіхи, та лиха не заподіє.

— Людина має один-єдиний хист — капостити задля задоволення власних потреб, — мовив дідуган. — На це інтелекту не треба. Не варто вірити фантасмагоріям про людський розум, душу, ідеали, безмежний гуманізм.

— А я й не вірю, — докинув молодик із великим ротом, який сидів у кутку шинквасу. Його пальто було роздерте на плечі, а болю в куточках вуст було стільки, що вистачило б на довжелезне життя.

– І що ж таке душа? — продовжував старий. — Хіба у виробництві чи в сексі задіяний дух? Але людину більше нічого не цікавить. Людина переймається лише матеріальним. Наша велика промисловість — свідчення цього; і це єдине, на що спромоглась наша така звана цивілізація, створена вульгарними матеріалістами з моральним рівнем свиней і з такими, як у свиней, цілями та уподобаннями. Чи потрібна моральність чи інші етичні засади, щоб зібрати на конвеєрі вантажівку?

— А що таке моральність? — запитала Даґні.

— Здатність відрізняти добро від зла, спроможність бачити істину, мужність, щоб дотримуватися її, цілісність натури, щоб нізащо і ніколи не зрадити добро. Але де це все знайти?

Юнак глумливо чмихнув.

– І хто такий Джон Ґолт?

Даґні допила каву, зосередившись лише на задоволенні від тепла, що життєдайно розливалося її тілом.

— Можу сказати, — мовив невисокий зморшкуватий волоцюга в картузі, насунутому на очі. — Я знаю.

Його наче ніхто й не почув. Або просто не звернули уваги. Юнак не зводив із Даґні зухвалих розсіяних очей.

— А ви не боїтеся? — сказав раптом без жодного приводу, лише констатуючи факт. Слова пролунали уривчасто, відсторонено і трохи здивовано.

Даґні звела на нього очі.

— Ні, — мовила, — не боюся.

— Я знаю, хто такий Джон Ґолт, — не вгавав волоцюга. — Це таємниця, але я знаю.

– І хто ж він? — байдуже озвалася.

— Першопроходець, — відповів блудяга. — Найвеличніший з усіх на світі. Він відкрив джерело вічної молодості.

— Мені ще одну. Чорної, — замовив старий, підсовуючи філіжанку до господаря.

— Джон Ґолт шукав його багато років. Він перепливав океани, перетинав пустелі, опускався в закинуті копальні, що простиралися на багато кілометрів під землею. Але знайшов його на вершині гори. Піднімався туди десять років. В нього не залишилося жодної неушкодженої кістки, жодного не пораненого міліметра шкіри; він забув свій дім, своє ім’я, своє кохання. Але він так і не повернувся.

— Чому, цікаво? — запитала Даґні.

— З’ясувалося, що джерело неможливо спустити вниз.

Перед Ріарденом сидів невиразний чоловік, який поводився так безбарвно, що годі було запам’ятати його лице чи бодай щось особливе. Єдине, що його вирізняло, — це ніс картоплиною, трохи більший за решту рис обличчя; на вигляд він здавався лагідним, хоча в його поведінці був немов якийсь нечіткий парадоксальний натяк — загроза, яку приховують, але так, щоб її все-одно було помітно. Ріарден не міг збагнути мети візиту. Відвідувач, такий собі доктор Поттер, обіймав якусь незбагненну посаду в Державному науковому інституті.

— Чого вам від мене треба? — втретє перепитав Ріарден.

— Містере Ріарден, я прошу вас, зважайте на соціальні чинники, — стиха мовив Поттер. — Благаю, не забувайте, в який час ми живемо. Наша економіка не готова до цього.

— До чого саме?

— Наша економіка зараз у стані дуже хисткої рівноваги. Ми всі мусимо об’єднати зусилля, щоб урятувати її від краху.

— Добре. То що конкретно я можу для вас зробити?

— Мене попросили донести до вас ці міркування. Містере Ріарден, я представляю Державний науковий інститут.

— Я вже це чув. Але задля чого ви зустрілися зі мною?

— У Державному науковому інституті не надто схвалюють ріарден-метал.

— Знаю.

— Але хіба це не означає, що ви маєте з цим рахуватися?

— Ні.

За вікнами кабінету вже сутеніло. Дні стали короткими. Ріарден зауважив нерівну тінь від носа на щоці відвідувача і каламутні очка, що пильно за ним спостерігали; погляд нечіткий і водночас цілеспрямований.

— Містере Ріарден, в Державному науковому інституті — найрозумніші люди країни.

— Мені про це казали.

— Ви ж не збираєтеся оскаржувати їхню думку?

— Збираюся.

Гість благально поглянув на Ріардена, ніби той порушив неписаний закон, що вимагав уже давно усвідомити його непевне становище. Ріарден не усвідомив.

— Це все, що ви мали з’ясувати? — запитав він.

— Містере Ріарден, усе це питання часу, — вмиротворено мовив