Читати книгу - "Грот афаліни"

басейну. Бела потонула, зникла з очей… І тут Судзір звернув увагу на Янга… — Ти довго будеш мої нерви на шпульку намотувати?! Та я тобі… вуха… — поквапно насунув маску, вхопив у рот загубник, кинувся у воду.

Янгові чомусь стало смішно, боявся, щоб через це знову не вдихнути води. Набрав повітря і пірнув назустріч Судзірові, під нього, пройшов по самісінькому дну. З балонами Судзіру було не так спритно у воді… Коло драбинки Янг миттю зняв з ніг ласти і побачив, що на дні лежить кинутий Белою черпак. А може, це був не той? Засунув під дужку руку, ласти в ту саму руку — туп-туп по щаблях угору. Виплив Судзір, погрозив йому кулаком.

— Дядьку Судзіре! А ви будьте там, відправляйте дельфінів з вантажем, а я прийматиму їх тут! — прокричав йому і виважив у руках важкий, із залізної товстої бляхи совок.

Але Судзір не почув або не захотів почути, бо ще раз погрозив кулаком і жестом наказав кинути йому совок. Янг розмахнувся — плюсь! Нате, беріть… І пішов до Тота.

«Тіпається від злості… А чого тіпатись? Разом удвічі б скоріше видресирували».

Собачка умлівав від насолоди, лежав, відкинувши убік усі чотири ноги, посмикував спросоння вухом, відганяв муху-настиру.

А Раджа ще немає. Не запитав, скільки часу забирає кожна підводна прогулянка. Може, піти на мис Кіптюра? Там підводники заходять у воду, там початок маршруту. Посмикав за вухо Тота: «Ходімо…»

«Ех, Абдуло! Мало днів минуло, а я вже засумував за тобою. От якби й ти був тут! І Радж уже зі мною, і дельфіни, і Тота, а ніхто тебе не замінить. Ні з ким так по поговориш. Де ти тепер, Абдуло?»

Ліворуч, де замість огорожі були тильні стіни пристанських пакгаузів і складів, розрослися кущі, зарості плюща і ліан забиралися на стіни й покрівлі. І от, коли Янг вигукнув у думках — «Де ти тепер, Абдуло?», на одній плескато-нахиленій покрівлі із зелені висунулася давно не стрижена голова хлопчика на довгій шиї, а за пою голі плечі. Янг ще не впізнав його, а хлопчик уже свиснув по-розбійницькому, догори злетіли, мов крила, дві руки.

— Ге-ге-ей!!! — закричав, затанцював на місці. — Хо-хо, Янг!

Це був Абдула; з'явився ніби в казці. А кажуть, що чудес не буває!

Абдула зник у гущавині заростей, почав спускатися вниз.

Хвилина-дві — і ось він, увесь подряпаний, зі свіжими смугами на голих руках, грудях, животі. У самих старих штанах, босий. Янг кинувся назустріч, і вони міцно обнялися.

— Ти з неба впав? Я тільки-тільки подумав…

— Не з неба — з покрівлі! — рот Абдули на худому обличчі усміхався до вух. — Звідти, згори, так зручно стежити за всіма! Там і спати можна, аби тільки щось під бік постелити.

— Як це тобі вдалося? На Рай як потрапив?

— Упросився на ваговоз… Так усю дорогу машину драїв у трюмі, а на пристані розвантажуватись допомагав. Не дуже за спасибі привезуть.

— Дядька залишив, значить…

— Він мене залишив — фі-іть! — Абдула крутнув вказівним пальцем, ніби хотів просвердлити небо. — Ліг спати і не проснувся… А мене наступного дня після поховання за шкірку й на вулицю. Іншого ліфтера взяли і дядькову комірчину цід східцями віддали йому. Тепер я вільний як вітер, хоч до піратів наймайся.

— Не треба до піратів. Бачив я їх — піх-пах, і немає людини. На моїх очах одного чоловіка вбили, а тітку поранили. Грабували нас, коли ми пливли на Рай.

— Ну-у?!

— Ось тобі й ну… Розкажу потім.

— А я бачив твого брата і ще двох з ним. Он там заходили в море, з жовтими балонами. Самі чорні, у масках — бр-р-р, наче якісь марсіани. Я чекав поки повиходять, щоб про тебе запитати.

— А тут і сам я.

— А тут і ти! Та ще з собакою. Такого я вже десь бачив.

— Пам'ятаєш ту італійку? Котра була попросила пронести собачку?

— Ну?

— Так от відтоді я і забавляюся з ним. Терезою італійку звати. Ой, слухай! Я ж тебе можу засватати на своє місце! Бо я вже у дельфінарії працюю, в мене роботи — от, — чиркнув великим пальцем по підборіддю.

— Не годжуся я в собачі пастухи. Та я зразу продам його туристам!

— Абдулку! Абдулячка-скиглячка! Ти ж не знаєш, що це таке — за пастуха. У першокласному готелі житимеш, у одному номері разом з нею і собакою. Жрання — від пуза і чого тільки душа забажає! А роботи — усього-на-всього собачку прогулювати та іноді трохи прислуговувати донні Терезі.

— Рай на Раї?

— Авжеж!

— То чого ж сам відмовляєшся?

— Сказано — я в дельфінарії! Мабуть, на постійну навіть узяли. А з Тота мені треба розв'язатись, а то заважає. Ну, згодний?

— Гм…

— Ти не гмукай, пан мені знайшовся. Краще й не придумаєш. Будеш як сир у маслі плавати, а там — бог батько.

— Гм…

— А, щоб тобі… Абдурень ти, а не Абдула. От дочекаємося Раджа, допоможемо йому костюми й акваланги до ладу привести, і я тебе поведу. Візьме донна! З моєю рекомендацією — візьме.

— А тебе хто їй рекомендував?

— Ніхто. Сама зустріла мене. Я їй сподобався. Сумління у мене на обличчі прочитала. Ясно? А в тебе на обличчі…

— Ну-ну!

— Ти злодійкуватий хлопець, — пом'якшив Янг своє визначення. — У тебе в кожному оці по чортеняті скакає, так і чекай, що устругнеш якусь штуку.

— Хо-хо!

— Абдурахманчику, мені стільки всього треба тобі розказати!

— Он… уже вилазять!

Хлопчики кинулися наввипередки до берега.

Радж сидів стомлений на лавці, обсихав після душу. Поруч був накинутий на спинку вивернутий на лівий бік гідрокостюм. Янг і Абдула хлюпалися в душі, милися і самі і обмивали зсередини, прополіскували ще два гідрокостюми. Але більше, мабуть, пустували й прискалися, бо аж заходилися од вищання й сміху.

У руці Раджа був папірець, список бажаючих здійснити підводну прогулянку. Проти кожного прізвища та ймення стояв номер костюма, зріст. Двоє перших уже плавали. Третій і четвертий зараз прийдуть.

Третім у списку значився Пуол.

Розділ п'ятий

1

У Пуола був такий стан душі… Не піднесений, ні, найімовірніше йому пекло зле, диявольське натхнення. Досі все якось обходилося. У різні халепи ускакував, навіть був на волосок від смерті — вивертався. І в руках поліції двічі побував — «Х-хе!» — викрутився!

Випустили його з райської поліції тільки наступного дня. Ішов нога за ногою, поки знову не опинився на площі з фонтаном. У голові було