Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

я священик. Тому не забивай собі голову мріями про мене. Я невдовзі поїду, і навряд чи матиму колись час приїхати сюди знову, навіть у гості.

Її плечі опустилися, немов на них ліг важкий тягар, але вона таки спромоглася підняти голову і глянути на нього впритул.

— Я не забиватиму собі голову мріями про вас, не переймайтеся. Я розумію, що ви священик.

— Я не думаю, що хибно обрав свій життєвий шлях. І моє покликання задовольняє ту мою потребу, яку не зможе задовольнити жодна жива істота, навіть ти.

— Знаю. Я переконуюся в цьому, коли ви правите службу. Ви маєте внутрішню силу. Мені здається, що ви мусите почуватися наче наш Господь.

— Я здатен відчувати кожен затамований дух у церкві, Меґі! Наприкінці кожного дня я помираю, а вранці, коли правлю службу, я воскресаю, я відроджуюсь. Але чому так буває? Через те, що я — обраний священик Бога, чи через те, що я чую всі побожно затамовані духи і відчуваю свою духовну владу над кожною з присутніх душ?

— А яке це має значення? Воно існує — і все.

— Може, для тебе і немає значення. А для мене — є. Бо я не впевнений, я сумніваюся.

Меґі змінила тему на ту, яка чимало значила особисто для неї.

— Не знаю, як я житиму без вас, отче. Спочатку Френк, тепер ви. З Галом це якось інакше: мій брат помер, і я знаю, що він ніколи не повернеться. Але і ви, і Френк — ви живі! Тому я завжди думатиму — як там ви, як почуваєтеся, чи потрібна вам моя допомога? Я навіть турбуватимуся, чи ви, бува, не загинули!

— Я відчуватиму те ж саме, Меґі, і я впевнений, що Френк думає так само.

— Ні. Френк забув нас… І ви забудете.

— Я ніколи не забуду тебе, Меґі, скільки житиму. І в покарання я житиму довго-довго.

Він підвівся і, рвучко поставивши Меґі на ноги, ніжно обійняв її.

— Що ж, час прощатися, Меґі. Ми більше не зможемо бути разом.

— А якби ви не були священиком, ви взяли б мене заміж, отче?

Священицький титул різонув його вуха.

— Не називайте мене так увесь час! Мене звуть Ральф. — Але це не було відповіддю на її запитання.

Хоча він і обійняв Меґі, він не збирався її цілувати. Обличчя, підняте до нього угору, було майже невидимим, бо місяць вже сховався і стало темно. Він відчував, як маленькі гострі груди Меґі притулилися до його грудей; то було дивовижне відчуття, бентежне. А ще більше збентежило його те, що Меґі так легко й природно, немов вона кожного дня падала в чоловічі обійми, підняла руки угору й міцно оповила йому шию.

Він іще нікого не цілував як коханець, та й тепер не хотів; йому здалося, що Меґі теж не хотіла. Легкий поцілунок у щоку, швидкі обійми — як, скажімо, вона вимагала від свого батька, коли той вирушав у дорогу. І все. Вона була чутлива й горда; мабуть, її образило те, що він виставив її потаємні мрії на безпристрасний розгляд. Безсумнівно, їй не менше за нього хотілося якомога швидше попрощатися. Чи заспокоїться вона, дізнавшись, що йому було набагато болючіше, аніж їй? Коли священик нагнувся, щоб поцілувати Меґі в щоку, вона стала навшпиньки і, скоріше навмання, аніж із точного розрахунку, доторкнулася губами до його губ. Він відсахнувся, наче скуштувавши павучої отрути, але потім швидко нахилив голову, щоб не відпустити дівчину від себе, і спробував щось сказати їй у стулені солодкі губи, а коли Меґі спробувала щось відповісти, вони розтулилися. Здавалося, її тіло враз втратило всі до одної кості, обм’якло, перетворилося на теплу розталу темряву; однією рукою він притиснув її за талію, а другою — за спину, тримаючи пальці на її потилиці, на волоссі, повертаючи і притискаючи її обличчя до свого так, наче боявся, що вона піде від нього в ту ж мить, а він так і не встигне збагнути й усвідомити невідворотну присутність жіночого тіла, тіла Меґі. То була і Меґі, й не Меґі, надто чужа і тому невідома, бо та Меґі, яку він раніше знав, не була жінкою, він не відчував її, як жінку, і ніколи не могла стати жінкою для нього. Так само й він ніколи не міг стати для неї чоловіком.

Ця думка взяла гору над його почуттями, що міцнішали щомиті; він відчепив її руки зі своєї шиї, відштовхнув Меґі від себе і спробував роздивитися в темряві її обличчя. Але вона нагнула голову, уникаючи його погляду.

— Нам час іти, Меґі, — сказав він.

Не кажучи ні слова, вона повернулася до свого коня, скочила в сідло і почекала його; хоча зазвичай саме він чекав на неї, а не навпаки.

* * *

Отець Ральф мав рацію. О цій порі року Дрогеда потопала в трояндах, тому будинок був забитий ними вщерть. На восьму ранку в саду не лишилося майже жодної квітки. Перші з тих, хто хотів попрощатися з померлою, прибули невдовзі після того, як із куща безжально зірвали останню троянду. У маленькій їдальні накрили легкий сніданок; каву та свіжоспечені булочки з маслом. Мері Карсон помістять до склепу, і у великій їдальні влаштують соліднішу трапезу, щоб відвідувачі похорон могли підкріпитися перед далекою подорожжю додому Чутка вже поширилася — оце так ефективна система оповіщення в Джилленбоуні на лінії зі спареними телефонами. Поки губи окреслювали загальноприйняті ввічливі фрази, очі та мозки, що за ними ховалися, розмірковували, робили висновки та хитро всміхалися.

— Я чула, що ви нас покидаєте, отче, — з огидою в голосі мовила міс Кармайкл.

Іще ніколи він не був таким відстороненим, таким позбавленим людських почуттів, як того ранку — у своїй альбі без мережива та чорній матовій ризі зі срібним хрестом. Наче він правив службу лише тілесно, а душа його полетіла кудись далеко-далеко. Та отець Ральф байдужим оком глянув зверху вниз на міс Кармайкл, взяв себе в руки і щиро всміхнувся.

— Несповідимі путі Господні, міс Кармайкл, — відказав він і пішов поговорити з кимось іншим.

Ніхто не міг здогадатися, що священик мав на думці, а на думці він мав неминучу сутичку з Педді через заповіт, а ще боявся стати свідком його гніву і навіть відчував внутрішню потребу в гніві Педді та його презирстві до нього.

Перед початком заупокійної служби отець Ральф повернувся обличчям до своїх парафіян; у кімнаті було повно людей, і вона так тхнула трояндами, що навіть розчинені вікна не допомагали розвіяти цей