Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Не буду вдаватися до розлогих панегіриків померлій, — сказав він зі своєю чіткою, майже оксфордською вимовою, злегка забарвленою ірландським акцентом. — Всі ви знали Мері Карсон як опору громади та опору Церкви, яку вона любила більше за будь-яку живу істоту.

У цю мить знайшлися ті, хто заприсягнувся б, що в очах священика промелькнув глузливий вираз, але інші так само вперто стверджували б, що в очах отця Ральфа застигло щире й непозбутнє горе.

— Вона була опорою Церкви, яку любила більше за будь-яку живу істоту, — повторив він іще чіткіше, бо був не з тих, хто звик ховати голову в пісок. — У передсмертну годину вона була самотньою, але водночас вона не була самотньою. Бо в годину нашої смерті з нами перебуває Господь наш, Ісус Христос, беручи на себе тягар нашого болю і нашого страждання. Ані найвеличніша, ані найскромніша жива істота не помирає на самоті, і смерть її солодка. Ми зібралися тут помолитися за її безсмертну душу, щоб вона, яку ми любили в її земному житті, насолоджувалася плодами справедливої та вічної винагороди в житті потойбічному. Помолімося.

Саморобна труна була так завалена трояндами, що її навіть видно не було, і покоїлася вона на маленькому колісному возику, який змайстрували хлопці, поцупивши деталі з різноманітного фермерського устаткування. Та навіть тепер, при розчахнутих вікнах та непереборному запаху троянд, присутні відчували запах покійниці. Лікар теж сказав своє слово, але раніше.

— Коли я добрався до Дрогеди, померла вже так зогнила, що я не зміг втриматися і виригав, — повідомив він Мартіну Кінґу по спареному телефону. — Ніколи і нікого не було мені так шкода, як бідолашного Педді Клірі, який не лише втратив Дрогеду через шахрайство, а й змушений був запихати до труни оту роздуту купу гнилі, що сичала трупними газами.

— У такому разі я не стану добровільно зголошуватися нести її труну, — сказав Мартін тихо-тихо, щоб решта абонентів на лінії не почули; лікар не розчув його і змусив повторити це тричі, аж поки не второпав.

Так з’явився возик. Бо ніхто не забажав нести на плечах останки Мері Карсон до склепу. І ніхто не пожалкував, коли двері склепу зачинили за нею, — і нарешті з’явилася змога знову нормально дихати.

Поки учасники траурної церемонії набилися в їдальню, щоб поїсти, або принаймні зробити вигляд, що вони їдять, Гаррі Гоу повів Педді, його родину, отця Ральфа, місіс Сміт та двох служниць до вітальні. Ніхто з гостей не збирався їхати додому, і тому вдавали, що зайняті поглинанням харчів; насправді ж всім хотілося на власні очі побачити, який вигляд матиме Педді після того, як правник зачитає заповіт. Слід було віддати належне йому та його родині: під час похорон вони не поводилися як люди, свідомі свого високого статусу. Педді, незмінно добросердий, плакав за своєю сестрою, а Фіона, як і завжди, мала такий вигляд, наче їй байдуже, що з нею буде.

— Педді, я хочу, щоби ви опротестували цей заповіт у суді, — сказав Гаррі Гоу після того, як зачитав дивовижний документ жорстким і сповненим обурення голосом.

— От же ж сука жорстокосерда! — прокоментувала місіс Сміт; їй подобався священик, але родину Клірі вона любила набагато більше. Бо вони принесли в її життя немовлят та дітлахів.

Але Педді похитав головою.

— Ні, Гаррі! Я не можу. То була її маєтність, чи не так? Тому вона мала повне право робити з нею все, що заманеться. Якщо їй захотілося, щоб це майно дісталося Церкві, то, значить, так їй захотілося. Не буду заперечувати — це стало для мене певним розчаруванням, але я простий чолов’яга, то, може, так воно навіть краще. Не думаю, що мені до вподоби відповідати за володіння такою великою маєтністю, як Дрогеда.

— Ви не все зрозуміли, Педді, — мовив правник повільним і чітким голосом, немов роз’яснював проблему малій нетямущій дитині. — Я маю на увазі не лише Дрогеду. Бо, повірте мені, Дрогеда була найменшою часткою того, що мала заповісти ваша сестра. Повірте мені. Вона є головним акціонером у сотні першокласних компаній, вона є власником сталеплавильних заводів та золотовидобувних шахт, вона володіє компанією «Мікар лімітед» із десятиповерховою офісною будівлею в центрі Сіднея, яка теж належить їй. Ваша сестра вартує більше, аніж хтось іще у всій Австралії! Дивно, але десь місяць тому вона попрохала мене зв’язатися з директорами «Мікар лімітед» у Сіднеї і дізнатися точний обсяг її активів. На момент смерті вашої сестри її статки оцінювалися у суму понад тринадцять мільйонів фунтів.

— Тринадцять мільйонів фунтів! — ошелешено повторив він, наче школяр, який називає відстань від Землі до Сонця як щось абсолютно незбагненне і таке, що не вміщається в голові. — Це вирішує справу, Гаррі. Я не хочу нести відповідальність за такі великі гроші.

— Це не відповідальність, Педді! Невже ви й досі не зрозуміли? Такі гроші піклуються самі за себе і самі себе обслуговують! Вам не доведеться ані вирощувати їх, ані збирати до комори. Є сотні людей, найнятих спеціально для того, щоб піклуватися про ваші гроші замість вас! Опротестуйте цей заповіт, благаю вас, Педді! Я найму для вас найкращих королівських адвокатів[7] і у разі потреби доведу вашу справу аж до Таємної ради.

Раптом усвідомивши, що його родина не менш занепокоєна цим питанням аніж він, Педді обернувся до Боба та Джека, які сиділи один біля одного на флорентійській мармуровій лаві.

— Що скажете, хлопці? Чи хочете поганятися за тринадцятьма мільйонами грошви тітоньки Мері? Якщо ви захочете, то захочу і я, якщо ні — то і я ні.

— Але ж ми зможемо й надалі жити на Дрогеді, хіба ж не про це йдеться в заповіті? — спитав Боб.

— Ніхто не зможе вигнати вас із Дрогеди, допоки житиме хоч один з онуків вашого батька, — пояснив йому Гаррі.

— Ми житимемо в особняку Дрогеди, матимемо прислугою місіс Сміт та решту дівчат, та ще й отримуватимемо пристойну платню, — сказав Педді таким голосом, наче і досі не вірив, що йому так поталанило; він не вважав, що доля відвернулася від нього.

— То що ще нам треба, Джеку? — спитав Боб у свого брата. — Ти що, не згоден?

— Мене влаштовує, — заявив Джек.

Отець Ральф неспокійно завовтузився. Увесь цей час він повільно знімав своє церковне вбрання і не сідав. Немов чорний і прекрасний чаклун стояв він самотньо в тіні у закутку кімнати з руками під ризою, непорушно застиглим обличчям, а в глибині його холодних блакитних очей проглядалося сповнене спантеличеного страху обурення. Довгоочікуваного покарання, супроводжуваного вибухами гніву та презирства,