Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

як...», «а ще я пригадую...». Це не так уже й складно — все, що він колись чув від тих чи інших хлопців, можна було пов’язати з Едуардом (якщо це тільки показувало його з хорошого боку).

А пан Перікур ніби наново впізнавав свого сина, йому про нього розказували дивні речі (Він справді так казав? Так, як я оце кажу!), його нічого не дивувало, бо він, власне, ніколи і не знав свого сина, і йому можна було розказувати будь-що. Кумедні історії про їдальню, про мило для гоління, про дитячі жарти, солдатський гумор. Альберт уже так розійшовся, що поринув у розповідь з великим натхненням і навіть задоволенням. Пан Перікур інколи аж витирав очі від сміху, слухаючи анекдоти про Едуарда. Підбадьорений шампанським, Альберт говорив, не звертаючи уваги на те, що його розповідь не завжди тримається купи, бо він переходив від солдатського гумору до замерзлих ніг, від гри у карти до товстих, як кролики, пацюків, та до смороду трупів, що їх не могли зібрати медслужби — вони й про це жартували. Так Альберт уперше розказував про свою війну...

— Знаєте, а ваш Едуард, він одного разу сказав...

Так і переборщити можна у своєму завзятті, він говорив надто гаряче, надто правдиво — так, що цей зібраний образ, який він називав Едуардом, міг би навіть бути зіпсованим. Але йому пощастило, що пан Перікур був якраз навпроти нього, і цей чоловік, навіть коли посміхався, зберігав у своїх сірих очах погляд хижака. І це притлумлювало зайвий ентузіазм.

— А як його вбили?

Питання прозвучало, як удар сокири на ешафоті. Альберт замовк із відкритим ротом, Мадлен обернулася до нього зі звичайною граційністю.

— Його поцілила куля під час атаки 113-ї висоти...

Він різко замовк, відчуваючи, що це уточнення «113-ї висоти» було достатнім. Воно для кожного з них звучало особливо. Мадлен згадала, що сказав їй лейтенант Прадель у центрі демобілізації, коли вони познайомилися. Вона тримала тоді в руках листа, в якому повідомлялося про смерть Едуарда. Пан Перікур не міг не подумати, що це взяття висоти 113 коштувало життя його синові й ордена воєнного хреста його зятеві. Для Альберта це був цілий потік спогадів: вирва від снаряда, лейтенант, що кидається на нього з несамовитістю.

— Куля, пане, — з усією переконливістю, на яку лише був здатний, підтвердив Альберт. — Ми атакували висоту 113. Ви знали, що ваш син був одним із найсміливіших? І...

Пан Перікур трохи нахилився до нього. Альберт замовк. Мадлен і собі схилилася в його бік, ніби хотіла допомогти йому знайти потрібне слово. Досі Альберт цього не помічав, але раптом дуже чітко і ясно побачив у погляді батька незбагненно точно відтворений погляд Едуарда.

Він на хвилину затнувся і раптом заплакав.

Він хлипав, прикрившись долонями, бурмочучи вибачення. Це був такий біль, якого він не відчував навіть тоді, коли пішла Сесіль. І в цьому болю злилися як наслідки війни, так і весь тягар його самотності.

Мадлен простягла йому свою хустинку, а він усе не припиняв вибачатися і хлипати. Настала мовчанка, кожен поринув у свій біль.

Нарешті Альберт голосно висякався.

— Мені дуже жаль...

Вечір, який щойно розпочався чи вже закінчувався цим правдивим моментом? Чого ще можна чекати від звичайної зустрічі, звичайної вечері? Що б вони зараз не робили, основ­не вже було сказане Альбертом — від імені всіх. Кінець розмови трохи непокоїв пана Перікура, бо в нього було ще одне запитання, яке він так і не зміг поставити, але воно крутилося в нього на кінчику язика. Чи Едуард щось згадував про свою родину? (Але то вже було неважливо, бо відповідь він знав.)

Втомлений, але споважнілий, він підвівся:

— Підійдіть-но, мій хлопче, — сказав він і простягнув йому руку, щоб підвести його з крісла. — Ви поїжте, вам полегшає.

Пан Перікур спостерігав, як Альберт накинувся на їжу. Це кругле, як повний місяць, лице і наївні очі... Як можна було з такими людьми перемогти у війні? Цікаво, чи була якась частка правди серед тих усіх історій про Едуарда? Йому вибирати. Найважливішим було те, що ця розповідь передавала не так саме життя Едуарда, як умови, в яких він існував протягом всієї війни. Молоді хлопці ризикували своїм життям кожного дня, а ввечері з обмороженими ногами ще навіть знаходили сили жартувати.

Альберт їв повільно, але пожадливо. Він заробив цей обід. Неможливо описати словами те, що йому подавали. Йому хотілося б слідкувати за меню, які страви подають одну за одною; оце, напевне, називається мусом з морепродуктів, а оце — желе, а це — холодець, а це — напевне, суфле... Він намагався не виглядати, як клоун, не здаватись таким убогим, яким, насправді, був.

На місці Едуарда, навіть із розтрощеною пикою, він, навіть на хвилинку не задумуючись, повернувся би сюди, щоб насолодитися цією смакотою, цією обстановкою, розкішшю. А що вже казати про ту маленьку чорнявку... Єдине, що його турбувало і не дозволяло по-справжньому оцінити все те, що подавали, — двері, через які заходив і виходив персонал. Вони знаходилися позаду, і щоразу, як вони відчинялися, він схоплювався, обертався, і це робило його ще більше схожим на голодного чоловіка, який не може дочекатися наступної страви.

Пан Перікур ніколи не дізнається, що було правдою в тому, що він почув, зокрема й у тій дещиці, яку він почув про смерть свого сина. Тепер це не мало ніякого значення. Бо від такого відречення і починається траур. Під час вечері він усе намагався пригадати, як проходила жалоба по його жінці, але це було так давно...

Настав момент, коли Альберт, закінчивши говорити, перестав і їсти. Запала тиша. У великій кімнаті було чути, як дзвенить десь посуд. Це був важкий момент, коли кожен з них не знав, як скористатися ситуацією. Пан Перікур поринув у свої роздуми. Мадлен вирішила підтримати розмову:

— До речі, пане Майяре,