Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

якщо це не надто нескромно, можна вас спитати... в якій галузі ви працюєте?

Альберт ковтнув шматок курятини, взяв свій келих бордо, захоплено замуркотів, щоб трохи потягнути час.

— У рекламному бізнесі, — нарешті відповів він. — Я працюю в рекламі.

— Чудово, — сказала Мадлен. — А що ви конкретно робите?

Альберт відставив келих, його голос став чистішим:

— Я не працюю в самій рекламі. Я працюю на фірму, яка робить рекламу. Я, знаєте, бухгалтер.

Це вже було не так цікаво (він побачив це по обличчях) чи не так сучасно. Але про це зрештою можна було говорити.

— Але я в курсі цих справ, — додав Альберт, відчуваючи розчарування аудиторії. — Це дуже... дуже цікава галузь.

Це єдине, на що він спромігся. Він завбачливо відмовився від десерту, від кави та алкоголю. Пан Перікур роздивлявся його, ледь схиливши голову. А в цей час Мадлен цілком природно, що напевно було справою великого досвіду спілкування в таких ситуаціях, підтримувала розмову, не дозволяючи западати мовчанці.

Коли Альберт вийшов у хол, його спитали, де його пальто, молоденька служниця зараз його принесе.

— Дуже дякую, пане Майяр, за те, що змогли до нас прийти.

Але прийшла не гарненька служниця, а нездара, від якої несло селом. А та гарненька, напевне, вже закінчила роботу.

Пан Перікур подивився на його взуття, яке він раніше помітив. Поки гість натягав свій полинялий плащ, він опустив погляд додолу. Мадлен на них уже дивилася, вона відразу помітила черевики — новенькі, блискучі, дешеві. Пан Перікур задумався.

— Скажіть-но, пане Майяр, ви кажете — бухгалтер?

— Так.

Ось що відразу було помітно в цьому хлопцеві: коли він говорив правду, це було видно по його обличчю... (Запізно, але нічого не поробиш.)

— Що ж, — продовжив він, — така ситуація, що нам потрібен бухгалтер. Кредити зараз зростають, країна, знаєте, мусить інвестувати. На даний момент є багато можливостей.

Альберт шкодував, що не почув цього від директора банку Уніон Паризьєн, який виставив його за двері кілька місяців тому.

— Я не знаю, яка у вас зарплатня, — говорив далі пан Перікур, — але це не важливо. Знайте: якщо підете до нас працювати, то у вас будуть найкращі умови — я вам це особисто гарантую.

Альберт закусив губу. На нього навалилося відразу стільки інформації, а тут ще й ця приголомшлива пропозиція. Пан Перікур доброзичливо розглядав його. А поруч мило посміхалася Мадлен, як мати, яка спостерігає за грою дитини в піску.

— Я... — почав несміливо Альберт.

— Нам потрібні активні і компетентні молоді люди.

Від цих вимог Альбертові стало аж шпарко. Пан Перікур говорив з ним так, ніби він закінчив вищу комерційну школу Парижа. Вони помиляються щодо нього! Альберт відчував, що вирватися живим з дому Перікурів буде справж­нім чудом. А зближуватися з їхньою родиною, в домі якої коридорами сновигає тінь капітана Праделя...

— Я вам дуже вдячний, пане, — чемно сказав Альберт, — але у мене цілком пристойна робота.

Пан Перікур підняв руки: ну що ж, я розумію, без проблем. А коли двері закрилися, він ще якусь хвилину стояв замислений.

— Доброї ночі, люба, — сказав він нарешті.

— На добраніч, тату.

Він поцілував доньку в лоба. Так її цілував і чоловік.

20

Едуард відразу помітив, що Альберт розчарований. Він повернувся понурий. Мабуть, не вийшло з тією дівчиною, як хлопець сподівався, хоч він і купив нові черевики. Або причина саме в тих черевиках, подумав Едуард (бо він знав, що таке справжня елегантність, а з тим, що він взув на ноги, шансів у Альберта було мало).

Повернувшись, Альберт відводив очі, ніби присоромлений. Це було дивно. Зазвичай, він дбайливо заглядав йому в очі — все гаразд? Це був надто прискіпливий погляд, який означав, що йому не страшно дивитися на товариша без маски, як це було кожен вечір. Натомість Альберт сховав взуття в коробку, як скарб, але без жодної радості, бо «скарб» розчарував. Він дорікав собі, що пішов на такі витрати, піддавшись своєму бажанню сподобатися Перікурам. Навіть маленькій служниці було від цього смішно. Він не рухався. Едуардові було видно лише його спину, закляклу і зігнуту.

Саме тому він і наважився. Хоч він і поклав собі нікому нічого не розповідати, оскільки проект ще не зовсім був обдуманим, і до кінця ще було далеко. А крім того, він ще не повністю був задоволений тим, що зробив. Та й Альберт був не у тому стані, щоб обговорювати серйозні речі... Отож краще зробити так, як і задумалось раніше, і розказати йому про все вже згодом.

Якщо він і відмовився від своєї задумки, то це тому, що товариш був дуже засмучений. Насправді, за цим аргументом ховалася справжня причина: він поспішав. Від учора, закінчивши по обіді малюнок дитячого профіля, він горів від нетерплячки.

Ну що ж, нічого не поробиш, хоча розумні рішення так не приймають.

— Ну, я, принаймні, смачно поїв, — сказав не підводячись Альберт.

Він висякав носа, йому не хотілося обертатись до Едуарда, влаштовувати показуху.

Едуард зараз переживав важливий момент: то була мить перемоги. Але не над Альбертом, а тому, що вперше після свого життєвого краху він зміг перемогти себе. Тепер він відчував себе сильним, і саме від нього залежатиме їхнє майбутнє.

Нарешті Альберт важко підвівся, опустивши очі, сказав, що піде по вугілля. Едуард притиснув його до себе (якби в нього були губи, він би його поцілував).