Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Нічого собі! Я особисто не мав щастя спілкуватися з товаришем Боголюбовим, але по тому, як вимовляли його прізвище мої університетські приятелі з мехмату, було зрозуміло, що це справжнє світило науки. І тому його поздоровлення — вважай, визнання.

— От ми йому і купили цю машину, аби він дорогоцінний час на дорогу до інституту не витрачав. Його ж у штат негайно взяли, ще навіть до затвердження захисту. Куди ми поспішали? Син все одно мав невдовзі на рік до Англії їхати, на стажування у Кембридж. Директор інституту нам на поминках признався, що хотів після того стажування зробити нашого сина своїм першим заступником. А тут ця катастрофа — і все! Тож премію йому вже посмертно дали. Спасибі директору — наполіг. Та ще й усі гроші нам віддав: і синову, і свою частку.

— Яку премію?

— Державну. Директор його дисертацію в книгу переробив. Її одразу на премію — і дали. Але хіба ті гроші нам сина замінять?

Останні слова вона вимовляла вже крізь сльози. А у мене аж у голові замакітрилося: докторська, державна премія, монографія, Кембридж — і все це в неповних двадцять сім років! Я собі уявляю, що робилося з його колегами — свідками такої блискавичної кар’єри.

— Вороги у сина були?

— А в кого їх немає? Звичайно, були. Дехто мені на похороні руку тис, а у самого очі від радості аж світяться. Таке життя. Розумних у нас не люблять, а талановитих — і поготів.

— Останнє запитання, пробачте, не по темі. Ви в школі ніколи не працювали?

— Працювала. Директором. Тільки не в нормальній, а тій, що в жіночій колонії. І чоловік у мене — полковник внутрішньої служби. На Богомольця служить. Тож, товаришу старший інспектор Сирота, стосовно заводського дефекту машини ви мені, як казали мої учениці, горбатого ліпите.

— Є гріх.

— То нічого. Забули. Бажаю успіхів. Хоча — шансів у вас, боюсь, немає зовсім. Як ви розумієте, під час слідства чоловік теж не сидів склавши руки. Там такі експерти працювали, котрі разом не кожну п’ятирічку збираються. Та й то руками розвели: все чисто, зачепитися нема за що, але людини теж уже немає. Наче хто наврочив.

Так уже вийшло, що друга потрібна мені адреса була неподалік. Господар «Жигулів», що вилетіли на зустрічну смугу, жив — і теж разом з батьками — у затишному двоповерховому котеджі повоєнної будови на схилах Дніпра неподалік Лаври. І ще один збіг — машину він теж отримав у нагороду за успішне навчання — тільки не на мехматі, а в тому вузі, де готують військових дипломатів. Щойно «червоний» диплом вручили.

Як тільки я побачив батька, одразу зрозумів, що і цю людину не варто дурити баєчками стосовно заводського дефекту. Він не уточнив, у яких саме військах дослужився до відставки, але зрозуміло було, що не в інтендантській роті. Тому я чесно зізнався, що під час чергової перевірки вже закритих справ виникла думка розпочати по деяких з них повторне розслідування. Що ця думка виникла виключно в моїй голові і рішення я теж приймав самотужки, не варто було уточнювати. Тим більше, що такими подробицями суворий відставник не цікавився.

Він відповідав чітко і вичерпно на всі мої запитання:

— Машина була не просто справна. У мене сорок років стажу. Я її власноручно перебрав до гвинтика. Замінив усе, що викликало бодай найменшу підозру. Стосовно алкоголю — то коли я вам скажу, куди мій син одержав призначення, ви одразу зрозумієте, що ні про яку випивку інакше як у присутності безпосереднього начальства не могло бути й мови.

— І все ж — людина істота слабка, а він молодий…

— За такі слабкості, юначе, у нас не тільки з помічників військових аташе виганяють, а й з космонавтів.

— Стосовно космонавтів — це ви образно чи був факт?

— Був! І не з одним. Одразу з трьома. Але хто, що, де, коли — вибачайте, про це не говорять. Ну, може коли-небудь Голованов напише, якщо дозволять.

Від автора:

Надзвичайно популярному в ті роки журналісту «Комсомолки» Ярославу Голованову дозволили написати про це лише через двадцять з гаком років. Та й то не всю правду. Про те, що космонавт, котрий мав летіти третім, — Нелюбов — не втрапив під поїзд п’яним, а покінчив з собою від розпачу, ми дізналися лише у 2002-му році. Єдиною провиною Нелюбова стало те, що він, як нормальна жива людина, не вкладався у відлакований ідеологічний образ радянського космонавта. Чи не звідти глуха легенда про те, що Юрій Гагарін у 1968 році не загинув в авіакатастрофі, а покінчив з собою, зацькований ревнителями чистоти образу першопрохідця космосу.

Олекса Сирота:

Ситуація повторювалася, не вистачало тільки фрази «наче хто наврочив». Залишалося розібратися з гіпотетичними ворогами молодого дипломата.

— Недоброзичливці, кажете? У мого сина? Раджу вам провести такий експеримент: розкажіть усім на роботі, що ви начебто одержали у спадок від діда-академіка, лауреата Сталінських премій, двоповерхову дачу в Кончі Озерній,